Там, де завжди йде сніг

– Ця історія трапилася зі мною, коли я з відрядження поверталася на своїй автівці додому, – Надія зітхнула, відчуваючи, як на ній зосередилися погляди її друзів. – Вже за містом на одній із зупинок я пригальмувала коло чоловіка в довгому пальті й чудернацькому капелюсі, схожому на тих, що носили детективи у відомих фільмах. Виявилося, що нам по дорозі, тож я радо погодилась його підвезти. У цього чоловіка були неймовірно блакитні, глибокі та мудрі очі, наче йому відомо геть усе. Ми не мовчали ані хвилини, розмовляли, ніби знайомі довгі роки, аж поки незнайомець неочікувано не попросив зупинитися, хоча навкруги були тільки безкраї поля. Діло на той час до весни наближалося, надворі добряче потеплішало, сніг майже весь розтанув. Проте коли я почала перепитувати, чи точно йому саме тут треба виходити, адже до найближчого поселення ще декілька кілометрів, а незабаром вже темніти почне, він досить дивно відповів:

– Так, саме тут. Я маю допомогти декому. Тож прямую туди, де завжди йде сніг.

Звичайно, мене це здивувало, адже ніякого снігу бути не могло, бо тепло, про це я і сказала.

– Хіба? – промовив незнайомець та відхилився.

І тут мої очі злізли на чоло, бо я побачила, як поле за вікном вкриває білий, пухнастий, наче хмаринка, сніг.

Чоловік пішов, але коли я оговталась, побачила, що він забув на сидінні свій шарф. Я вискочила та побігла за ним, декілька раз покликала, однак ніхто не відгукнувся, навіть кроків чутно не було. Вирішила повернутися до автівки, проте скільки б не йшла, ніяк не могла її знайти, немов ту пересунули кудись. Я довго ходила сніговою ковдрою, аж поки не зрозуміла, що заблукала…

Друзі помітно напружилися, а Надія продовжила:

– Не знаю, мабуть, декілька годин минуло та мої спроби вийти до траси залишились марними. Аж доки я не зустріла іншого чоловіка… Наче він і звичайним був, а, наче й ні водночас. Стояв собі й просто кудись дивився. Я підскочила до нього та запитала, як вийти до траси чи хоч кудись? А він неспішно перевів на мене погляд і застиг, зовсім нічого не промовляючи. Назавжди запам’ятаю ті відчуття, мені так морозно стало, так прохолодно, проте не в тілі, а в самісінькій душі.

Несподівано його очі злапали шарф, який я тримала, і тут незнайомець, ніби ожив:

– Звідки в тебе цей шарф? – запитав він.

Я пояснила, що його залишив чоловік, якого підвозила. Він миттєво засмутився, розповідаючи, що схожий шарф йому колись на цьому ж самому місці подарувала його кохана, зізнаючись у своїх почуттях, проте чоловікові не вистачило сміливості відповісти їй тим самим. Вона пішла, так і не дізнавшись про його кохання…

Річ, зроблена з любов’ю, завжди зберігатиме її у собі. Так завжди говорить моя бабуся, це ж саме я повторила і незнайомцю, але в того після моїх слів зненацька потекли сльози з очей. Він запитав, чи не Марійкою звуть мою бабусю, а я…, я геть розгубилася, бо це дійсно бабусине ім’я…

Надя зітхнула:

– В мене в самої в голові не вкладалося, адже незнайомець виглядав років на тридцять п’ять. Як йому могла моя бабуся подарувати шарф? І тоді він все пояснив. Його було вбито за декілька днів після їхньої останньої зустрічі з бабусею багато років тому. А переді мною стояла не жива людина, а «осідлий» привид…

Кімнатою розійшлися приголомшливі зітхання друзів, та Надія говорила далі:

– Він сказав, аби я не боялася його, хоч, зізнаюся, поворухнутись тієї миті від страху я не могла. Привид розповів, що ніколи не зізнавався у своїх почуттях до моєї бабусі, хоч сильно її кохав. Та коли у відповідь вона нічого не почула після своїх одкровень, то пішла, бо подумала, напевно, що не потрібна йому. Вони в різних селах мешкали, бабуся поїхала навчатися в місто ще задовго до того, як знайшли його тіло. Тому привид так і залишився на землі, бо жаль та журба через те, що моя бабуся не дізналася про взаємне кохання, а вважала навпаки, не відпускали його. Вони стояли на тому ж місці, що й ми, тоді теж йшов сніг, чоловік закарбував ту мить, що стала для нього вічним прихистком. Ось, чому в тому місці завжди йшов сніг…, примарний сніг…

Я відверто отетеріла… Десь навіть не вірила власним очам та вухам. Але його сльози та неймовірний сум на обличчі змусили мене оговтатись. Я віддала шарф, який насправді йому й належав, і пообіцяла, що розповім правду своїй бабусі. Нехай привид потрапить туди, де мусить бути. Він припинив плакати та довго дивився мені в очі з такою вдячністю, якої я і від живих ніколи не бачила.

А тоді перед нами несподівано з’явився той незнайомець, якого я підвозила. Чоловік усміхнувся та раптово спалахнув золотим світлом, перетворюючись, тільки уявіть собі, на крилатого собаку… Створіння затрималося, декілька раз змахнуло своїми золотими крилами та зникло у небі.

– Симаргл, – промовив привид. – Духовний посередник між різними світами. Він пробуджує землю від зимового сну, відроджує та оновлює світ навесні. І це він, Надійко, привів тебе до мене…

Я дотримала слова та розповіла все бабусі, коли повернулась. А потім якось навідалася до того місця, сніг там більше не йшов.