Яке їхало...

Ігор зацікавлено розглядав вежу, яка зненацька випірнула з-за дерев. З одного боку, вежа як вежа, цегляна, чотири поверхи. З іншого - до найближчого людського житла було щонайменше двадцять кілометрів навпростець, останні п'ять з яких треба було підійматися вгору, перестрибуючи з каменя на камінь, продираючись через густі кущі та шукаючи як обійти глибокі рівчаки та круті скелі.

Вітерець легенько шморгав біленькими фіранками у широко розкритих вікнах, пахли троянди, щебетали птахи. Ігор аж затамував подих боячись зруйнувати цю чарівну мить.

Гуркіт від широко розчинених дверей пролунав як постріл. Налякані пташки спурхнули у небо. З вежі вискочила дівчинка і, приспівуючи і підстрибуючи, побігла в сторону невеликого городу біля якого стояв чоловік. Їй було, мабуть, років з десять, а може і більше. Біляве волосся, зав'язане у два неакуратні хвостики, заляпана футболка з метеликами, сині шорти, на плечі - величезний черпак.

— Кх-кх, — кахикнув Ігор тихенько, щоб не налякати малу. — Доброго дня!

Дитина завмерла та вирячилася на чоловіка.

— Доброго, — нарешті несміливо відповіла вона.

— Мене звати Ігор. — Посміхнувся привітно, — Твій город?

— Так, — відповіла дівчинка — Я Міна. — додала і, після короткої паузи, теж посміхнулася, продемонструвавши повний рот гостреньких зубів

Ігор раптом усвідомив, що він сам один, серед лісу, ніхто не знає де він. Його шкіра вкрилася сиротами.

— Ви голодний?

— Га? — Ігор трухнув головою, щоб відігнати нашесть — Так, так… чесно кажучи не відмовився від перекусу.

— Ну то допоможіть мені нарвати горошку, а я поки трав нарву. Суп майже готовий.

— А батьки твої не будуть проти, що ти гостей запросила? — поцікавився Ігор зриваючи стручки молодого горошку.

— Та ні. Тата в мене немає — простодушно відповіла дівчинка, — а мама знає що мені нудно самій. Вона пішла лохину збирати.

***

У круглій кімнатці, більшу частину якої займали величезний камін, стіл з груботесаних дощок і плита, пахло травами, милом і яблуками.

— Сама варила ? — запитав Ігор сьорбаючи суп. — Смакота.

— Ну звісно. — дівчинка зашарілась.

— Рецептом поділишся? Найсмачніший суп у моєму житті. І м'ясо таке ніжне, курка?

— Куйка, куйка. — промовила Міна з набитим ротом, не підводячи очей.

— Мабуть, домашня. А ви давно тут живете? - чоловік відкинувся на спинку стільця і зацікавлено розглядав приміщення.

— Другий рік. Раніше жили в Веселому, біля підніжжя гори, переїхали сюди після — вона зам'ялась, — невеликої халепи. Ви звідти прийшли? - перевела вона мову.

— Та ні, я з далеку. З самого Харкова.

— Оце вас занесло!

— Так. — всміхнувся Ігор, — Робота. — він розвів руками.

— А-а-а... То тут у вас нікого?

Ігор знову здригнувся від неприємного холодку, що пробіг його шкірою.

— Ну друзі, колеги. Пропасти не дадуть. — чогось вирішив збрехати він.

Деякий час мовчки сьорбали.

— У вас тут такі все таке велике, камін, стільці, стіл.

— Мама дуже висока. І я. Всі думають, що мені вже десять.

— Хм… Не нудно тобі тут?

— Трошки є — зітхнула мала.

— А не страшно?

— А кого ж нам тут боятись? — засміялась дівчинка.

***

Міна щосили махала рукою услід чоловіку.

— Приходьте ще! Я вас з мамою познайомлю!

— Обов'язково! Дякую за смачний обід. - Ігор теж помахав рукою.

Ігор спускався з гори й думав, що він точно повернеться. З рушницею, набором своїх найулюбленіших ножів, та речами. Він уявив як будуть кричати від болю дівчинка та її мама і усміхнувся відкритою теплою усмішкою, підставляючи обличчя вечірньому сонцю і жмурячи очі. Так добре все склалось.

***

— Мамо! - Міна радісно кинулась на шию жінки, зріст якої наближався до трьох метрів. Жінка підхопила дівчинку, притиснула до себе, занурилась обличчям в її пухнасте волоссячко, вдихнула найпрекрасніший парфум на світі - запах власної дитини. Вона завжди дуже переживала залишаючи її саму, все ж таки їй тільки п’ять років.

— А ти чого людиною пахнеш? — Відсторонилась.

— Приходив тут один. Сказав у відрядженні.

— Відпустила?

— Відпустила — гірко зітхнула дівчинка. — Але він сказав повернеться, з мамою познайомиться. — Вона засміялась. — Думаю чекати довго не доведеться. Бачила як він усе розглядав тут, розпитував, винюхував.

— Оце вдача! — зраділа жінка, дістала з за паска величезного тесака, і провела по лезу пальцем. — Треба наточити. І придбати сонячні батареї, морозильну камеру. І коптильню нарешті добудувати. Коли його все робити - бурчала жінка сама до себе.

— Мам, мам! А можна мені буде його очі? — перебила її думки дівчинка.

— Можна, можна, моя ласунко, — велетенша погладила Міну по голові і широко посміхнулась. Її рот був повний гострих, великих зубів.