Memento mori

— Якнайшвидше, будь ласка, — засмагла блондинка заскочила в таксі, показуючи водієві адресу з телефону.

Чоловік середнього віку кивнув і завів машину.

—Не хочете піци? — порушив він тишу через якийсь час.

— О, ні, я на дієті, — здивовано скрикнула дівчина. — Усім нам доводиться чимось жертвувати, щоб бути гарними, чи не так? — трохи пом'якшавши, додала вона.

— Один шматочок, вам би не нашкодив, — весело викарбував водій. — Іноді все ж таки треба давати собі насолоджуватися маленькими радощами, правда?

— Не сьогодні, — відповіла білявка і подивилася на годинник, — Ще довго?

—Ми вже приїхали.

— Але це… Боже, де ми, — забарилася дівчина, побачивши перед собою чорні, металеві двері, з яких просочувалися темні щупальця.

— Ви померли, мадам, — пояснив їй водій, і вийшов з машини, але тільки для того, щоб відчинити двері дівчині. Вона акуратно вийшла назовні і озирнулася.

Чорний димок тягнувся прямо до дівчини, потихеньку тягнучи її за собою.

— Даремно не взяли піцу — раптом промовив проводжань.

— Але ж я… — розгубилася дівчина і замотала головою.

Вона тільки й встигла сказати свої останні слова, як двері з гучним скрипом відчинилися і затягли її усередину.

***

Вгодований чоловік завзято сміявся над жартами водія таксі.

— А цю іграшку ви доньці везете? — поцікавився таксист, показуючи на величезного плюшевого ведмедя рожевого кольору.

— Так, — збентежився чоловік. — Я… ми розлучилися з її матір'ю давно і… іноді я купую їй подарунки, але не дарую.

— Ні? — Перепитав водій.

— Розумієте, важко дивитися в очі дитині, яку кинув. Так, так було потрібно, але .. все ж таки. — Він нервово почухав носа, — Одного разу, я зважусь, і приїду до неї, подарую всі подарунки світу… Але не зараз.

Машина тим часом під'їхала до чорних воріт.

— На жаль, ви померли, — викарбував водій. — Мені шкода, що ваша дочка не отримає свого ведмедя.

Чоловік ошелешено глянув на ворота і обхопивши обличчя руками почав плакати. Через якийсь час він все ж таки вийшов з машини і непроглядна темрява забрала його.

Як часто ми багато що відкладаємо на потім? Шкода, що потім може не наступити.

***

— Так, ну погнали, — хлопець гордливо завалився в машину.

— А ви не дуже жалкуєте ввічливість, так? — насупився водій.

Хлопець ніби пропустив його фразу повз вуха і не чуючи обурень чоловіка переліз на переднє сидіння.

— Ой, давай без цього, Хароне.

— Так ти знаєш хто я, — здивувався провожатий, —Признатися не часто мені такі як ти трапляються.

— Ооо, піца, — хлопець схопив коробку і відкусив шматочок, — З ананасами, та ти демон. Ну, давай, розказуй, як я помер? Героїчно когось закрив собою?

— Ішов вулицею, спіткнувся, упав – розбив голову. — сухо констатував Харон.

Чорт, — вилаявся хлопець. — Ну, та гаразд. На Китайській стіні я побув, з ченцями побився, двох сищиків стежити один за одним наймав, кота з притулку взяв…

— Це що ти перелічуєш? — не зрозумів Харон.

— Список моїх бажань, — пояснив хлопець, — Блін, китів не встиг подивитися.

— Китів? — здивувався водій.

— Так, знаєш, є такі місця, де вони близько до берега підпливають, завжди мріяв побачити цих гігантів. — Він майже справився з піцою, — Я-то помер, ну та гаразд, лікарі говорили, мені залишилося від сили місяці 2, з тих пір минуло 13 років. Знаєш, коли смерть підкрадається близько, починаєш по-іншому дивитися на світ і жити нарешті повноцінно, не відкладати свої мрії та бажання.

—Так, на жаль, у людей саме так — зітхнув Харон.

Коли приїхали до воріт, хлопець сам вийшов із машини і попрямував до входу, посміхаючись як акула.

У Харона несподівано задзвонив телефон, вислухавши недовгу балаканину, він вимкнув його і гукнув хлопця:

— Гей, а ну повернися!

Юнак здивувався, та послухав.

— Тут наказ згори прийшов, — пояснив провідник, — Кажуть рано тобі ще; треба ж комусь за котом доглядати, та й на китів дивитися.

Хлопець голосно хихикнув і сів у машину.

— Я ж розбив голову, я, що — воскресну?

— Ну, зробимо так, ніби ти просто свідомість втратив, — Харон підморгнув і завів машину.

Memento mori – пам'ятати про смерть не означає боятися її. Це означає, що потрібно жити на максимум час, відведений нам, не нехтувати мріями, йти звідти, де погано, любити того, кого хочеться. Їсти піцу, бігати під дощем, обмальовувати стіни, зробити, нарешті, тату чи пофарбувати волосся. Сказати найближчим, як сильно ми їх любимо.

Зрештою смерть – необхідна. Вона надає життю сенсу.