ЗВІДКИ ВЗЯВСЯ КАШЕЛЬ

ЗВІДКИ ВЗЯВСЯ КАШЕЛЬ

Було це, коли наші предки рогачами і вилами небо підпирали, лісу, вогню, землі та воді молилися, не обходили нічого проти сонця, а ще – вигадували-оповідали-мережили все, що на язик і на думку спаде. Було це, коли боги спускалися на землю і гостювали в нас, а з лісу навідувався лісовик на вогник, а під вікна приходили русалки і дихали парою.

Це зі мною було.

…Уранці поспішаю за поріг. Іще як слід не прокинулася. Тут раз – зачепилася рукавом за двері ванної. У мене це часто буває. Одного разу зачепилася пончо за шпінгалет.

Вивільнившись, іду. У руках – торбина для продуктів.

Русалка, яка сидить за столом і п’є чай, попереджає:

– Не йди нікуди сьогодні!

– А що їстиму? – озиваюсь я. – Я ж не можу харчуватися тільки парою, як ти. Ну й чаєм. Краще не забудь свого гребеня!

(Він лежить на лавці. Минулого разу русалка забула його і вночі стукала до мене у вікно).

Виходжу за поріг. Щось мене знову не пускає. А, це рукавом зачепилася за ручку дверей. Не дивно: рукав широкий.

Гостя щось несхвально бурмоче мені вслід, але я хутко вибігаю. Пора, а то потім нíколи.

Повертаючись від хлібного кіоску, пригадую, що треба купити солі. Це – інша крамничка. Але – стоп! Куди все поділося?!

Чисте поле. За ним – сивий туман. Він мовби поїв усе. Де моя вулиця? Де будинки і магазини? Куди все поділося?

Щойно співали пташки. Тепер – ні звуку. І взагалі нічого живого. Люди, де ви? Навіть собак і кішок не видно.

Відчуваю, як холод пронизує тіло під одягом. На ходу шарф розмотавсь і зараз теліпається кінцями з пліч.

Куди йти?

Переді мною майорить якась невиразна постать, що здається сивою в тумані. Я хочу добігти, спитати, але мене ніби щось тримає на місці. Голос… язик не слухається.

Раптом чую голос цієї постаті (здалеку не зрозуміло, чи чоловічий, чи жіночий):

– Ей, як ви там?

– Де я? Як пройти? – кричу у відповідь.

Але цей стрічний мов не чує і знову питає:

– Ей, як ви там?

– Допоможіть!

Мене охоплює злість.

Постать не рухається:

– Ей, як ви там?

Він (чи вона?) що – знущається? Стою як укопана з торбинкою продуктів. Подумки – несподівано для себе – проказую молитву. І – о диво – боковим зором бачу, як розсіюється туман. Визирає сонце. Ось, праворуч… видно кіоск. Я біжу на світло і наче провалююсь уже в наш світ.

І ось я на порозі.

– Чом так довго? – русалка розчісує волосся.

– Довго… ой, тут таке було! – стисло переповідаю. Русалка занепокоєна:

– Нащо ти йому відповідала? Треба було мовчати! Так він тричі тебе питав?

– Ну так.

– І три тричі озвалася?

– Ні. Двічі.

Обличчя в неї на мить прояснюється, але за мить русалка знову хвилюється.

– Ти навіть не надягла нічого навиворіт. Бодай шарф.

– Це що, лісовик був? – питаю я. Лісових духів незле знаю, і мені вони не шкодять.

– Ні, це… – вона не договорює. – Ти як себе почуваєш?

– Вип’ю чаю. – Спазм кашлю, наче судома, не дає договорити коротке слово «чаю». Зігнувшись від нападу, гарячковито сьорбаю з чашки.

Є англійський вислів to catch a cold. От і я схопила, впустила в себе холод, застуду. Але як?!

Не переповідатиму всієї нудьги своєї хвороби, але ця недуга тягнулася тижнями. Головне – що кашель не давав мені говорити і найсильніше нападав уночі. Згадую, що першого ж вечора, коли я вже була застуджена, русалка хотіла мене розважити і запропонувала:

– А що там по телевізору?

Ми почали клацати, але раптом… перебої. Жодна програма не працювала (хоча світло було). Дивно. З радіо виявилося те ж саме. До того ж, у повітрі наче промайнула студена хвиля.

– Він тут, – мовила русалка. – Він тебе не відпустить. Але ми допоможемо.

«Ми» – це хто? Я не встигла спитати, бо кашель наздогнав.

Сезонна недуга – чи щось інше?

Заснути вийшло після молока з медом. Прокинулася від тьмяного світла (свічки?). Наді мною стояло двоє. Русалка і хтось незнайомий.

– Вона стогне, – мовив цей незнайомець. – Треба її розбудити, а то мара затопче.

– Не треба будити! – різко урвала русалка, – а то вона ще гірше захворіє! І на нас перейде ця пошесть!

– Розбуди!

– Не треба!

– Я вже прокинулася, – підводжуся на подушці. – Ви вже з’ясуйте між собою, чи будити мене, чи не будити.

На руках незнайомця (досить літнього чоловіка у плащі, нагадав мені вікінґа) – чорний кіт. Тварина вигинає спину і сичить. Він щось відчуває. У повітрі – та сама студена хвиля. Вона то з’являється, то щезає.

– Візьми. – Незнайомець простягає сіре хутро. Замість ковдри. Хочу багато чого спитати, але провалююсь у сон.

…Ранок.

– Його вже тут немає, – каже русалка. – Як ти?

Відчуваю, що кашель покинув мене, тепер залишає набратися сил.

Значить, постать у полі була привидом, який зачаклував мене. Може – той самий Кашель – божество, в яке ніхто не вірить, але воно дошкульне. І могло затягнути мене на той світ, але не вийшло.

– Ну що, подивімося телевізор? – пропонує русалка.

Я киваю. Клац… техніка в нормі.

З-під припічка з’являється крихітна стара жінка, що плете на шпицях. Вони аж стукотять. Котиться клубок, телевізор працює, молоко і чай на столі, русалка не забула гребінець, я більше не кашляю… от і казка вся.