Ритуал

— Шаара прийдии!

Дві дівчинки висовуються у вікно п'ятиповерхівки, розкриті заліковки дивляться в темне небо.

— А ще Василівна яаак гляне! Язик віднімааа..ой, а ти хто? — Посеред кімнати стоїть незнайома дівчина. Може й з їх курсу, дві кіски, білий верх-чорний низ — ніби на іспит зібралась, а бліда, що аж це і у світлі вуличного ліхтаря видно.

— Як хто? – підняла чорну брову гостя – Ви ж кого прикликали? Я –антропоморфне уособлення людських уявлень про легко отримані оцінки.

— Хто??..

— Насть, це Шара, вона прийшла. — Дуже спокійно промовила кмітливіша подруга.

— Саме так!

— Здається я щось таке чула…але — зам’ялась Настя. Вона подумала про незачинені двері або про розіграш…

— Але не приготувалась? Як завжди? — у голосі блідої почулась насмішка.

— Ми ж не думали, що ти…Ви…ось так з’явитесь, — спробувала обґрунтувати Оксанка.

— Слабенька відмазка, якщо чесно — це явно були інтонації Ірини Василівни, ті самі, від яких німів довгий язик Настечки.

— Що ж з вами робити? Час, місце, сила бажання – основні умови виконано. І от ви просите мене про послугу, але не виявляєте поваги. Ви ніби хочете скласти залік, а елементарних законів не знаєте. Ніщо не береться з нізвідки. І бал в заліковці, і слова на язиці, і знання у дірявій головці - завжди мають хоч якусь причину, чиясь енергія на них витрачається.

За час «лекції» дівчина стала вищою, на носі блиснули окуляри, голос все більше нагадував викладачку. Лиш обличчя лишалось блідим.

— Отже, ти — Оксано Горобенко, чого ти найщиріше бажаєш зараз?

— Здати Василівні на «відмінно»! — і тихенько додала: — Мені зараз так потрібна стипендія і щоб тато мною пишався.

—Зі мною потрібно бути щирою. - голос звучав дуже строго, вже й Василівна не здавалась аж такою страшна: - Ти ж хочеш не просто «відмінно»! Ти хочеш «відмінно» на шару?

— Не зовсім на шару, я ж вчила! — дівчинка розуміла, що звучить жалюгідно, але Шара тисла далі:

— Тобто ти викликала мене сказати, що я не потрібна?

Раптом студентка здогадалась:

. — Я хочу легкий білет, ті питання, які точно знаю. Так! Хочу «відмінно» на шару!

— Правильна відповідь. А що ж ти можеш дати мені замість зусиль і часу, витрачених на опанування предмету? ....хм...Візьму твій сон цієї ночі, виглядатимеш ніби не відривалась від підручника…І ще б щось приємне...Ця кава ось, хороша?

—Так, в одної знайомої замовляю. Будь ласка.

Жадібно обводячи поглядом кімнату, Шара все менше нагадувала елегантну Василівну, постать була вже вища, але незграбніша, на тонких губах зачервоніла яскрава, неакуратно намазана помада. Тицьнула білим пальцем з червоним нігтем:

—О! Гарний нотатник. Візьму.

Нотатник з оксамитовою обкладинкою мав стати читацьким щоденником для блогу, що його Оксана почала з Нового року…тобто почне одразу після сесії, ну, як відпочине. Було шкода не так нотатник, як мрію, першим кроком до якої він був. Але вона уявила, як кривиться батько, дізнавшись, що оцінка не найвища:

— Радо дарую.

— Чудово! Давай заліковку. Бачу білет номер сім і оцінку «відмінно». Будь спокійна.

Подарунки зникли у новенькому шопері, ка-зна звідки він і взявся.

— Анастасіє! Тепер ти!

— Я хочу завтра «відмінно»! На шару! — Випалила Настя: — і хочу віддячити – ось шоколадка з лісовими горіхами і новенька помада «Кармін».

— Що,- другою бути легше? — глузлива насмішка — Знаю, що безсонних ночей ти вже мала вдосталь і матимеш ще. Сон мені наймиліший, а ти так легко проміняла його на якесь читання.. оце певно? — Шара витягла з наплічника Насті свіжесенький третій том «Хронік гірського короля», довгоочікуваний переклад, виданий до зимових свят:

— Його теж візьму. І помаду. І шоколадку.—Шара протягнула руку з брудними, обкусаними нігтями: — Заліковку! Білет номер шість принесе тобі «відмінно».

Ну все, забарилась я з вами. Па.

Подруги лишились вдвох. Настя не вперше ночує в одногрупниці, так до універу ближче. Ні сон, ні розмова не приходили.

Вранці господиня озвучила нову проблему:

— Каву зварити нема з чого.

— Не наснилось. — Зробила висновок гостя.

— Так і не спали ж.

На іспиті обидві відповідали монотонно, зате без хвилювання. Відмінні оцінки зайняли свої місця в заліковках.

Спрацювало!

От тільки от і на третю добу канікул виспатись не вдавалось. Немає сил навіть читати. Де вже там вести блог чи писати оповідання на конкурс.

— Дорогенька, та ж тебе наче сім відьом зурочило! — вигукнула рожевощока пані за прилавком «Аптеки Землі», куди Настя заблукала, шукаючи «хоч щось для сну».

— Явний слід чорної магії. Я б сказала, ти добровільно віддала щось важливе. Приворожувала кохання всього життя?

—Та ні. Ми…

—Ет. Не бовкни зайвого…Студентка? Всі ви такі... Ніщо не береться з нізвідки. Нічого не дається безкоштовно. Вона взяла твій сон, дитино. Якщо забрала ще якісь дрібнички - то щоб відволікти від головного. І від жадібності. Та тобі пощастило - маю помічний настій, ложка дасть можливість спати по кілька годин…Але далі…мусиш вчитись хоч потоп, хоч війна. Коли ж навіть думок про чудо під час іспитів не лишиться, тоді і Бліда Професорка полишить тебе.

—Дякую. Настою дві пляшки, будь ласка.