Марафон експериментальних текстів.

Тема, яка резонує зі мною. Доволі важко, але можливо. Можна зараз перебрати купу тем та тез якими б хотілося б підвести до певної, але я не вважаю це потрібним просто хочу поділитись тим що є на поверхні. Я багато років працюю в педагогічній сфері й дуже багато часу спостерігаю за дітьми та їх батьками те як вони взаємодіють і то часом це просто розбиває серце, але зараз я б хотіла звернути увагу не на них, а на себе. Тож текст.

Вже майже два роки я працюю в цьому дошкільному закладі. Я пережила стільки всього тут і кожна подія, зустрічі, реакція чи не довіра засідали всередині мене, як оті дерев'яні міні шматочки, які в'їдаються в тіло, так вони в'їдались в моє серце та душу і пульсували даючи про себе відголос болю. Я так від всього цього страждаю що і не передати словами. Врешті решта я нарешті можу видихнути я звільняюсь. Ну точніше вже майже звільнилась. Хоч мені й дзвонила наша мила добра Іванна Ейчар пропонувала інший садок я не погодилась оскільки відчула загальну втому від усього, що пов'язано з цією діяльністю. Я настільки виснажена тиском, шпиганням, недооціненням та не вірою, що сил для демонстрації зворотного ресурсу навіть не було. Я пройшла хорошу школу такого життя точніше роботи в дит, садочку, що далі мені нічого не страшно. І що цікаве не встигла я почати працювати в бажаному руслі маючи таку собі роботу, як фін подушку, як трапилась війна.

Все, що почало відбуватись змістило мою орбіту на цілий рік де я пірнаючи як в морі у свої стани депресії, розуміння та боротьби, що виплила лише тоді коли майже почався мій новий рік життя. Весь цей час я наче спостерігала за собою й за часту закривала очі. Тому і виходило так, як виходило....

Час спостерігача закінчився завдяки власним силам та людям які увесь цей час підтримували