Генетичний код УНА-21-0

Тьмяне світло не давало побачити майже нічого. Але Кай мав окуляри з інфрачервоними сенсорами, тому легко розрізнив обриси людини в лазерній клітці.

“Невже таки знайшов?” – про себе зрадів він, але зосередився, щоб не втрачати пильності.

Те, що він от так, без дозволів, проник в Інкубатор, йому точно не подарують. І, навіть, зв’язки батька вже не допоможуть. Залишалось розраховувати лише на свою спритність, розум та вдачу. Треба ні за яких обставин не засвітитись на електронках.

З цими думками він почав обережно просуватись прорахованими заздалегідь кроками, ступаючи рівно на ті позиції, які підсвічувала на підлозі голографічна мапа.

Силует в клітці не рухався. Це була невелика людина. Вона сиділа зі схрещеними ногами і опущеною головою. На якусь мить Каю здалося, що тіло непритомне, але варто було йому наблизитись, як в’язень одразу підняв голову.

– Агов! Ти мене чуєш? – тихо прошепотів Кай.

Він намагався розгледіти краще з ким має справу, але окуляри видавали тільки загальні обриси людини. Зазначити можна було лише невеликий зріст та худорлявість. “Може підліток?” – промайнуло у хлопця в голові. Це, навіть, краще. Буде легше домовитись. Але в’язень лазерної клітки нічого не відповів і знову опустив голову.

– Ти мене не так зрозумів, – поспішив запевнити Кай. – Я можу тобі допомогти вийти звідси.

В’язень знову підняв голову, але продовжував мовчати. Було б набагато легше, якби Кай міг бачити його обличчя, але натомість він бачив лише червону пульсуючу пляму.

– Добре! От моя пропозиція, – по діловому почав він. – Я допоможу тобі втекти з Інкубатора, а ти мені розкажеш про можливості свого генетичного коду…

Тіло в’язня сіпнулось і він відвернувся.

– Чекай! Це не для дослідів. Обіцяю, що не буду використовувати нічого з того, що ти скажеш, проти тебе. Мені потрібна лише інформація для наукової роботи, яка в майбутньому може посприяти, щоб всіх вас не тримали в Інкубаторах. Але, щоб там не було, тобі я свободу забезпечу в будь-якому разі, якщо ти згоден на співпрацю.

Червоний силует нарешті повернувся до нього і дві яскраві плями деякий час мовчки вивчали гостя. Каю стало аж трохи не по собі від думки про те, що він збирався зробити. Але дороги назад вже не було. Він заспокоював себе тим, що від звільнення лише одного унійця нічого страшного не станеться, навіть якщо все, що їм приписують – правда.

– То як? – нетерпляче спитав він, відчуваючи, що сумніви починають брати верх.

– Через який вихід збираєшся йти? – замість відповіді спитав в’язень, напрочуд дзвінким голосом.

– Через четвертий, – здивовано відповів Кай. – Лише там можна відключити електронки…

– Не вийде, – перервав його в’язень. – Там є дублікати. Це пастка.

– Гаразд. Є ще один варіант, – швидко сказав Кай.

Він не знав, чи радіти з того, що в’язень нарешті заговорив, чи починати хвилюватись, що навіть у лазерній клітці, він вже керує його операцією, яка продумувалась не один місяць.

– Є ще стокова система. Там менший контроль і електронки лише від одного ланцюга. Я зможу їх вимкнути, – Кай намагався вгадати як реагує його співрозмовник, але бачив лише гарячу пляму з двома яскравими точками. – В лайні, звісно, доведеться скупатись, майже у прямому сенсі…

– Підемо через третій вихід, – перервав його в’язень.

Кай збирався заперечити, але не встиг.

– Я виведу нас звідси, – спокійно сказав в’язень. – З тебе лише деактивувати лазерний обмежувач, – і з ледь чутною насмішкою додав: – Сподіваюсь, що це ти продумав як зробити.

– Звісно, – холодно сказав Кай, відчуваючи, як цей самовпевнений унієць вже починає його бісити.

Але він одразу охолов, згадавши, що говорить з людиною, яка все життя провела в Інкубаторі. Невідомо як би він сам говорив з непроханими гостями, якби цілими днями сидів у лазерній клітці.

– І ще одне, – раптом сказав в’язень. – За мою співпрацю ти маєш дати мені всю наявну інформацію про носіїв генетичного коду УН.

– Навіщо це тобі? Самотужки ти однаково нічого не зробиш. Краще скористайся можливістю і проживи життя вільно, ніде не засвічюючись.

В’язень нічого не відповів, лише спитав:

– То в тебе є ця інформація?

– Звісно, – зітхнув Кай. – Я зібрав все, що було в центральному Архіві, навіть, у закритих секціях, – і він показав голографічне тату на лівій руці.

Унієць поглянув у той бік, але нічого не побачив у темряві.

– Коротше, все є, – швидко додав Кай. – Отримаєш, як виберемось з Інкубатора.

Унієць лише хитнув головою на знак згоди і встав з підлоги, приготувавшись до зняття лазерного обмежувача.

Кай швидко набрав заготовлені коди на портативному віртуалізаторі, що був прикріплений до лівого зап’ястка. Цифровий шум, що мав з’явитись в мережі Інкубатора давав ті необхідні дванадцять секунд, щоб непомітно підключитись до одного з найближчих вузлів мережі та запустити вірус.

Кай діяв швидко але спокійно. Одна помилка в коді й вони звідси не вийдуть ніколи. Для унійця це мало що змінить, а от він постане перед планетарним трибуналом. І навіть дипломатичні зв’язки батька його тоді не врятують, якщо батько взагалі захоче його бачити після всього цього.

Встиг! Тепер електронки будуть сліпими принаймні п’ять хвилин. За цей час він встигне вручну перепрограмувати лазерну клітку. Навіть, якщо хтось із кураторів зміни ідентифікує вірус, їм знадобиться принаймні п’ять хвилин, щоб знищити його. Але Кай все ж сподівався, що йому пощастить і вони проморочаться з цим набагато довше.

– Приготуйся, – тихо сказав він унійцю, паралельно шукаючи в полотнах коду умови деактивації. – У тебе буде лише дванадцять секунд.

– Вистачить двох, – спокійно відповів унієць і Кай не почув у його голосі, навіть, натяку на жарт.

Програмний код основної мережі виявився трохи зміненим, але в цілому співпадав з тим, який він дістав з файлів закритої секції Архіву. Кай видихнув з полегшенням. Це був дуже хиткий момент в його плані. Хоч він і перевірив інформацію через закриті джерела, та завжди існувала ймовірність, що секретність систем Інкубатора перевищувала навіть цей рівень.

– Починаю, – сказав він, одразу як закінчив змінювати код і був готовий перезапустити системи.

Унієць, навіть, не ворухнувся. Та коли лазерна сітка розчинилась в повітрі, він одним нечутним рухом перестрибнув ряд гострих металевих штирів, що були додатковою перешкодою саме на такий випадок, і опинився біля Кая.

– Схоже дванадцять секунд тобі дійсно ні до чого, – вражено сказав Кай, але унієць на це ніяк не відреагував.

Він жестом вказав напрямок і вони швидко пішли до третього виходу. Більшість шляху вдалося пройти спокійно, ступаючи на безпечні позиції, підсвічені голографічною мапою. Тепер залишалось найскладніше. Перед ними був один з центральних виходів і охоронявся він не менш ніж двома десятками спецпризначенців, що мали найвищий рівень підготовки та новітні зразки променевої зброї.

– Я ж попереджав, – напружився Кай, коли вони помітили червоні силуети кількох охоронців.

– Чекай тут, – пошепки сказав унієць, який завдяки Каю теж вже мав інфрачервоні окуляри.

– Ти що серйозно вирішив напасти на загін спецпризначенців? – Кай вирячився на унійця, що був на півголови нижче за нього і майже вдвічі тендітнішим за статурою.

Навіть маючи спеціальну підготовку з бойових мистецтв та стрільби з основних видів променевої зброї, яку Кай проходив в рамках програми для дипломатичних місій, він ризикнув би піти хіба що на двох спецпризначенців і то лише у самому крайньому випадку.

– Чекай мене тут, – ще раз повторив унієць і пішов в сторону охоронців.

Як не дивно, спецпризначенці ніяк не відреагували на унійця, а коли він пройшов повз, пішли за ним та зникли за рогом. Кай очікував почути якісь придушені крики чи бодай зойки, але тишу ніхто не порушив. Натомість через кілька хвилин повернувся унієць.

– Підемо через ліве крило, – сказав він і нечутно пішов у вказаному напрямку.

Кай пішов за ним, а коли проходив повз місце, де зникли охоронці, трохи далі помітив ледь жевріючі силуети, що нерухомо лежали на підлозі. Його пам’ять одразу почала пригадувати всі правдиві та неправдиві версії щодо надздібностей носіїв генетичного коду УН.

Люди, що продовжували народжуватись у різних кінцях світу та завдавати постійного клопоту Планетарному Порядку, вже стали легендами. А боротьба унійців проти системи, яка майже дев’яносто років керувала Землею, давно увійшла в історію. Континентальні уряди наскільки могли приховували інформацію про генетичний код УН, та це лише підігрівало цікавість до його носіїв і породжувало нові конспірологічні теорії. Більшість з них, звісно, були нісенітницями. Кай знав це, бо як син дипломата найвищого рангу, мав майже повний доступ до внутрішнього Архіву. Але правда про унійців була не менш вражаючою…

Попереду замайоріли теплові плями нових охоронців. Унієць жестом показав, щоб Кай зачекав і знову зник за рогом. А коли повернувся, тримав в руках два кібершоломи.

– Одягни про всяк випадок, – сказав він. – Тут є респіратор та теплові сенсори набагато якісніші за твої.

Все це Каю не дуже подобалось, але схоже вибору в нього не було. Якщо цей унієць має хоча б частину тих здібностей, що їм приписують, то краще з ним не сперечатись.

Голографічна мапа вже сигналізувала про наближення виходу, але раптом залунав пронизливий звук сигналізації і в усіх коридорах засвітилось тьмяне аварійне світло. Майже за мить коридор наповнився спецпризначенцями. Вони оточили втікачів щільним колом і направили на них кілька десятків попереджувальних променів.

“От і все! Кінець!” – промайнуло в голові у Кая. Єдине, що його тепер хвилювало, чи дозволять йому хоч раз побачитись з батьком перед трибуналом, і чи буде у нього хоч якийсь шанс на пожиттєвий строк замість смертної кари.

Але тут сталося дивне. Унієць зробив крок вперед і смертельні промені не перетворили його на попіл, як це мало би статися, а спецпризначенці навіть не ворухнулись. І це миттєве затьмарення вартувало їм дуже дорого. Унійцю знадобилось лише кілька секунд, щоб повибивати з рук охоронців зброю. А коли ті почали отямлюватись, його чіткі удари швидко вкладати їх на підлогу.

Кай якийсь час лише заворожено дивився на ці шалені рухи, що швидше нагадували напад дикого кота ніж двобій із людиною. Але вчасно отямився і почав допомагати. Він припечатав до стіни одного, а тоді почав вовтузитись з другим спецпризначенцем. Та чесно помірятись силами їм так і не вдалося. Унієць вклав його одним точним ударом в шию, а тоді повернувся до Кая і направив свою смертельну руку прямо йому в обличчя.

На мить серце Кая завмерло, але рука зі стрімко витягнутими пальцями пронеслась за кілька міліметрів від його скроні і вразила охоронця, який непомітно підкрадався ззаду. Спиною Кая пробіг холод. В цю мить він особливо ясно усвідомив, що унієць міг його вбити у будь-який момент. Але той лише розвернувся і попрямував до виходу. А помітивши, що Кай не йде за ним, спитав:

– Чого чекаєш? Вихід там.