Ім'я

Два тижні тому менеджерка попередила Дениса, що у нього буде інтерв’ю для чергового маловідомого ютуб-каналу — ну, як, двісті тисяч підписників, не погано для першого року.

Зараз Денис сидить навпроти цього інтерв’юера, що поки стоїть коло свого крісла, і не розуміє, чому його всього трясе всередині. Вони ще навіть не поздоровкались — бо такий формат, не можна, — а відчуття, що дарма він сюди приїхав. Дарма не подивився хоча б пару випусків на цьому каналі, щоб хоч приблизно розуміти, як тут поводитись.

Майбутній співрозмовник лише раз окидає його байдужим поглядом й ледь помітно киває. Денис напружується ще сильніше й киває йому у відповідь. Через нерви починає поправляти волосся то вперед, то назад, ніби воно дістає до плечей. Господи, для чого?

Їхні крісла стоять може метра за два від рудої цегляної стіни, котра від цього давить не менше. І занадто близько одне до одного; Денис помічає це, коли інтерв’юер — господи, хоч би взнав, як його звати! — сідає і ледь відчутно зачіпає внутрішню сторону його кросівка. Денис натягує рукави на кісточки, але майже відразу відпускає їх, бо хтось поза кадром каже, що залишилась хвилина. Треба виглядати належно.

Вмикаються ще кілька джерел світла. Денис фокусує погляд на колезі по кадру і востаннє намагається непомітно облизати губи, хоча б з середини.

З перших секунд, як інтерв’юер починає говорити, Дениса кидає в холодний піт. Бо це ім’я він чув лише один єдиний раз у своєму житті й тоді подумав, що це жарт якийсь.

— Азар, а тебе як звати?

Денис підняв погляд на чоловіка, що раптом опинився за його спиною й ледь не облизав вухо. Кольорові ліхтарі облизували жахливо привабливе обличчя незнайомця. Мабуть, він був добре старший за нього, втім настільки сильно, як цей чоловік, ровесники Дениса ще не цікавили. Складно було повірити, що Азар — його справжнє ім’я, тому й Денис вирішив погратись.

— Марк.

На мить піднявши брови, Азар з посмішкою виставив перед ним пляшку пива, горло якої накривала вже знята кришка.

— Дозволиш пригостити тебе, Марку? Якщо не п’єш пиво, куплю, що забажаєш.

Знову поглянувши на пляшку, Денис таки прийняв її. Мабуть, якщо Азар не наполягав, то й боятись було нічого.

— Дякую.

Важко ковтнувши, Денис вкотре відчуває пересохле після цілої склянки води горло й трьома словами відповідає на чергове питання. Азар до біса балакучий, наче це в нього беруть інтерв’ю. Точно як тоді.

Це. Точно. Був. Він.

Десять років пройшло; Денис намагався забути цей голос і все, що тоді трапилось. Але ніколи не забуде.

Вони стояли майже у кутку, під сходами на другий поверх, звідки відкривався вид на все приміщення клубу. Денис прихилився плечем до стіни й повільно сьорбав те пиво, поки Азар, що стояв позаду нього — сказав, що так йому комфортніше — розповідав історії зі своїми друзями, за які Денису було б соромно навіть згадувати. Певно, життєвий досвід дозволяв йому бути більш відкритим в цьому плані. В цілому, з ним було цікаво, але вже пройшло точно півгодини й Денис вже не раз спитав себе, чому вони стояли в такому затишному для двох місці й досі не цілувались.

— Будеш ще пиво чи щось інше? — пронеслось над вухом питання Азара.

Озирнувшись на нього, Денис відчув у руці не настільки вже й пусту пляшку, котрої точно ще б вистачило на годинку чужого майже монологу, втім відмовлятись не хотів. Вперше йому відкрилась можливість випити в клубі, а не біля якось Ларчика і тьоті Ліди.

Денис кивнув і, повністю видихнувши, допив пиво за п’ять великих ковтків.

— Скажеш що чи підеш зі мною? — Азар немов став ще ближче до нього.

Виходити з одного з небагатьох темних кутків цієї зали Денису категорично не хотілось, тому він розвернувся передом до Азара й потягнувся до його вуха.

— Таке саме, — сказав, сподіваючись, що його почули.

— Гаразд, я зараз, — Азар поклав долоню на його волосся й, трохи зачесавши пальцями чуба, на мить притиснувся губами до його лоба. І пішов.

Розгублений, Денис стояв не рухаючись і лиш кліпав очима. В грудях поважчало, губи пересохли.

— Ти вживаєш алкоголь? — Азар трохи сповзає у кріслі й ширше розсуває ноги.

Денис намагається не дивитись вниз, але на потилицю немов холодна рука натискає, змушуючи опустити погляд на чужий пах. Він на мить — сподівається, що на мить — затамовує подих й таки відповідає на питання коротким «ні».

— А якщо ми з колегами покличемо тебе відмітити наше інтерв’ю? — Азар з посмішкою підморгує Денису, немов очікуючи, що він раптом передумає.

Але ні.

— Після того випадку я ніколи не буду пити, — твердо каже Денис. Найдовша його відповідь за сьогодні.

— Того? — Азар награно зацікавлено смикає бровами. — У тебе для нас є цікава історія?

— Ні, — після п’ятисекундної паузи відповідає Денис й міцніше схрещує руки перед собою.

Люди за кадром, певно, вже зрозуміли, що це інтерв’ю точно не буде одним з найкращих, але Азар вперто намагається витягнути хоча б щось.

— Зрозуміло, отже, ти ведеш здоровий спосіб життя?

Після чергового «ні» Денис подумки рахує до десяти. Азар мовчки дивиться на нього. Впершись в бильця, Денис встає з крісла.

— Мені треба перерва.

Дівчина, що весь цей час стояла коло одного з операторів, оголошує перерву на десять хвилин.

Вийшовши зі студії, Денис біжить до вбиралень. В горлі вже бурлить кислота, котру хочеться виблювати якомога швидше, що він і робить, щойно замикається в одній з кабінок. Очі замивають сльози.

Азар повернувся з однією пляшкою. Денис не розумів, скільки часу пройшло відтоді, як він пішов. Він намагався триматись за абсолютно гладку стіну, але раз за разом трохи сповзав донизу, бо ноги чомусь ледь тримали.

— Добре, що я не брав друге, так? — Азар схилився до нього й приклав до щоки свою до біса льодяну долоню. На диво приємно. — Тут десять обертів, а ти його так просто видудлив.

— Та, — натягнуто всміхнувся Денис. Йому не було смішно. Треба було взнати про це одразу.

— Як зневажливо, — Азар прихилився щокою до його щоки й вже у вухо спитав: — хочеш провітритись?

— Так, — відповів Денис, бо хитати головою було б боляче.

Тримаючи руки під гарячою водою, Денис намагається прийти до тями. Холодну вмикати поки страшно, бо долоні й так замерзли, поки не давали йому пірнути головою в унітаз.

За думками про воду він ледь пропускає момент, коли двері вбиральні майже беззвучно відчиняються. Через дзеркало Денис бачить ноги, котрі бачив перед собою минулі півгодини. Впирається долонями в дно раковини коло стоку, та одразу відштовхується й розвертається передом до Азара. Небезпечно стояти до нього задом.

— Ти погано почуваєшся? — питає той ніби стурбовано.

— Так, — перша згода за сьогодні.

Денис стискає щелепи й намагається не гепнутись, бо відчуття схожі на ті, що були десять років тому першої їхньої зустрічі. Схоже, Азар помічає це; робить крок вперед. Денис відчуває, як стільниця сильніше давить на крижі. Сам притиснувся з бажанням відступити, але немає куди.

— Якщо критично, то можемо перенести.

Примружившись, Денис намагається уявити, про що він думає, кажучи це. Перенести? Тобто він хоче продовжити? Вдає, що вони ніколи раніше не зустрічались?

— Не пам’ятаєш мене чи знущаєшся? — випалює Денис, однак своїм виглядом Азар дає зрозуміти, що ці слова його ніяк не торкають.

Денис не розумів, як опинився пристібнутий паском безпеки на передньому сидінні. За вікном майоріли малочислені джерела світла. За кермом сидів Азар. Вони точно їхали не до Дениса додому.

— Отямився? — Азар відчутно стиснув його плече.

— Куди? — ледь піднявши руку, Денис потер пальцями око.

— Ти ж не хочеш предстати перед батьками в такому стані.

— Не хочу, — промимрив Денис і підняв погляд на Азара. Той теж пив, дві пляшки, але виглядав тверезим, навіть кермував автівкою. Дивно.

— Мені було шістнадцять! — кричить Денис, коли Азар знову намагається підступити до нього. Обережний.

— Не розумію, про що ти.

Вигляд має, ніби й справді не розуміє. Дениса це бісить. Чому він має все пам’ятати, а цей покидьок продовжує жити собі спокійно? Господи, скільки йому вже? Під сорок? Може, менше. А виглядає занадто добре як на людину, що скоїла злочин.

Денис намагається тримати себе в руках, знову відчуває сухість в горлі.

— Кропивницький, десять років тому.

У Азара і брова не смикається.

— Ти мене ні з ким не сплутав?

Довкола не було ні душі, а світло, крім фар, Денис останній раз бачив в парку, через який вони проїхали хвилин десять тому. Він приблизно розумів, де вони зупинились, але не розумів, для чого. Дверцята водія гучно хлопнули, й Денис нахмурився від болю в голові. У вухах знову загуділо. Денис не помітив, як відчинились дверцята вже з його боку, але от чужі руки, що відстібнули пасок, відчув.

— Вилазь.

Він підняв погляд на Азара, що стояв коло нього.

— Для чого?

— Давай без дурних питань?

Що дурного Азар знайшов у цьому питанні, Денису було неясно, але більше він не наважився сперечатись. Якщо сказали — значить, треба. Не без допомоги, Денис виліз з автівки й сперся на неї спиною. В голові запаморочилось. Дверцями хлопнули, але зовні це відчувалось не настільки жорстко. Азар схопив його за плечі.

— Дихаєш?

— Так, — зітхнув Денис і втягнув повітря на повні груди.

Раптом стало так легко. Він засміявся і помітив, що Азар теж на мить всміхнувся.

— Ти милий.

Щоки торкнулась чужа долоня, холодна, приємна. Денис обхопив її двома своїми, щоб не втекла, й притиснувся сильніше, заплющуючи очі. До іншої щоки притиснулась ще одна, але не затрималась; чужі пальці ковзнули у волосся збоку, потім зверху, до маківки. Приємно, але трохи нудотно. Денис ковтнув.

— Марк, чи в тебе пам’ять відбило? — Денис смикається в бік Азара, але вчасно себе зупиняє. Він не бажає знаходитись надто близько до нього. Той знову ніяк не реагує на його слова. Сраний актор. — Я всім розповім, може, тоді згадаєш?

Нарешті хоча б його око сіпається. Денис вважає це перемогою. Це він! Це, бляха, він!

Бляха, це він.

Денис стискає руками край стільниці. Вся сміливість тікає в п’яти, приковуючи його ступні до підлоги.

— Не розповіси, — сичить Азар.

— Згадав, падло? — через силу випльовує Денис. Дарма.

— А ти досі милий, — Азар робить крок йому назустріч.

Капот був холодний. Льодяний. В спину було холодно, але він тримався за плечі Азара й намагався не з’їхати з глузду від поцілунку. Так його ще не цілували. Не вірилось, що лиш кілька хвилин тому він намагався втекти від цього; тепер радів, що Азар його втримав і завалив на цей холодний капот. Все відчувалось немов уві сні, але Денис був впевнений, що не спав. Сам би собі такого не придумав.

Сам би не подумав, що колись його голі сідниці відчують холод металу.

Застогнавши в поцілунок, Денис спробував відштовхнути Азара, але той підвівся з нього сам.

— Перевернись, — напівпошепки сказав Азар.

Денис не відразу повірив тому, що почув. Він не хотів перевертатись, бо ось його губи, що хотіли далі цілуватись, треба було лише підтягнути джинси, що так невчасно сповзли. Як вони взагалі могли самі так сповзти?

— Перевернешся — і я спробую не поспішати.

— Я не можу, — ледь вимовив Денис.

Із затримкою прийшло усвідомлення, що щось вже було не так. Він ледь відчував власні пальці на руках — ніг не відчував повністю. Стало до біса страшно й дивно.

Світ похитнувся, перевернувся з ніг на голову, а потім вже обличчям Денис відчув металеву поверхню.

— Для чого? Для чого ти зробив це зі мною?

— Захотів, — Азар знизує плечима, ніби вони обговорюють абсолютно буденні речі. Денис не розуміє, як таке можна просто захотіти й зробити.

— Чим я це заслужив?

— Ім’я. Міг не брехати, — Азар надто близько. Денис пізно це помічає. Азар смикає його за пасмо волосся. — Тобі пасує довге волосся.

Денис дивиться прямо в його вухо. Відчуває чужі пальці, що впевнено розтискають його долоню на краю стільниці й повільно виводять на ній візерунки. Поворухнутись неможливо; тіло скував страх.

— Певно, я надто швидко відпустив тебе, — з усмішкою в голосі мовляє Азар. Від його тону в Дениса кров у жилах стигне. — Аж не віриться, що ми знову зустрілись. Схоже на долю, ти так не вважаєш?

Сором. Страх. Біль. Бажання здохнути на місці.

Денис намагався чіплятись за верхній край капота, за сраний лист металу, що ледь пальці не різав, але руки й так не тримали. Хотілось кричати, але складно було навіть поворушити язиком. Чужа долоня здавлювала шию ззаду, вдавлювала ще сильніше, через що було важко дихати.

Від розмашистих рухів Азара було абсолютно гидко. Денис хотів втратити цноту, але зовсім не на капоті чужої автівки в якомусь лісі з чоловіком, що сказав «слухняні хлопчики живуть довше». Точно не з ним. Точно не в напівсвідомому стані, коли навіть сльози від болю не виходили. Що це взагалі було?

Він не рипався не через погрозу, а тому що тіло не слухалось.

Дзвінкий ляпас і глухий поштовх в живіт.

Денис бачить, як Азар згинається навпіл. Це він зробив. Він поворухнувся. Він зміг. Азар крехтить через нього, але на його обличчі досі ця бридка усмішка.

— Не підходь, — шипить Денис, бо по-іншому сил нема. Голосові зв’язки не хочуть працювати у звичайному режимі. Він досі боїться. — Відійди від дверей.

— А то що?

Й справді, що він може зробити? Азар все ще більший за нього; у Дениса вийшло його штовхнути, лише тому що він цього не очікував.

— Я тебе посуну, — каже Денис надто самовпевнено, хоч і розуміє, що навряд зможе. Не зможе.

— Здичавів поки ми не бачились? — випростовуючись крехтить Азар.

Денис знову почувається недосвідченим підлітком. В його очах зараз Азар виглядає до біса великим, набагато більшим, ніж був до того, як ввімкнулись камери. Він вже готовий впасти на підлогу й на колінах просити його не чіпати, відпустити. Натомість стискає кулаки, впиваючись нігтями в долоні, до болю, щоб привести себе до тями.

Ні, він не буде падати на коліна перед безстрашним покидьком. Він не буде його вмовляти. Йому потім з цим жити.

— Просто пусти мене, — шипить Денис.

Азар здивовано підіймає брови. Вразив? Озирається на двері, відходить до них, хапається за ручку. Денис не уявляє, що він збирається робити.

— Ти ж знаєш, що ми ще зустрінемось? — Азар тисне на ручку й відчиняє двері; відходить вбік, притримуючи їх.

Денис не вірить тому, що бачить. Він його справді відпустить? Так просто? Ні, тут точно щось є. Але Денис, не відводячи погляд від Азара, повільно рухається в бік порятунку. Майже виходить, коли чує кинуте йому в спину:

— Не сумуй, кицюнчику, скоро побачимось.

Він біжить. Тікає. Лиш би не розридатись від щастя.

Та як вони взагалі зможуть знову зустрітись? Денис сюди, в цей проклятий бізнес-центр, в цей район більше ногою не ступить, буде обходити десятою дорогою, але ніколи.

Світало. Одяг гидко лип до тіла. Денис скрутився калачиком серед високої трави, сподіваючись, що ніхто його не побачить, поки біль не відпустить і він не зможе нормально рухатись. Його морозило як ніколи в житті, а холодна земля не робила краще. Він стискав у двох руках телефон і намагався згадати, яка цифра у міліції.

Це не мало сенсу.

Міліція людям не допомагає.

Хлопців не ґвалтують.

Інтерв’ю скасували. Денис втік. На шляху додому йому кілька десятків разів намагалась додзвонитись менеджерка — мабуть, за поясненням, — але він не наважувався прийняти цей виклик. Виклик.

Він закрився у квартирі. Закрився в кімнаті. Вимкнув смартфон. Закутався в ковдру з головою.

Все минулось. Все в минулому. Тоді чому він почувається так, ніби Азар стоїть прямо над його ліжком, дихає йому у вухо, торкається його плеча через ковдру, кличе слухняним хлопчиком, своїми льодяними пальцями стискає його шию.

Вони ще зустрінуться — Денис не хоче, але вірить в це. Бо досі живий.

Була майже одинадцята. Надворі вже пекло сонце, а в під’їзді було прохолодно, як завжди. Перед дверима квартири Денис намагався зробити якомога менш жалісний вигляд, щоб мама просто насварила за те, що з хлопцями побився. Власне так і трапилось, щойно вона його побачила. Денис покривлявся може з хвилину, вкотре вибачився за свою поведінку й зачинився у ванній. Відразу заткнув стік ванни й пустив гарячу воду. Хотілось налити у ванну хлорки, щоб повністю відмокнути, щоб вона висмоктала з нього всю минулу ніч.

І одяг. Запрати одяг. Деяких плям мама б не зрозуміла, якби побачила.

Наступного дня він випрошує перерву на два тижні — нахабно, але відчуває, що якщо не отримає її, то скоро вийде з вікна. Йому пропонують поспілкуватись з кимось близьким чи професіоналом — бо не буває таких раптових зривів без причини. Він відмовляється. Не вистачало ще комусь розповідати про найбільшу тупість у своєму житті.

Перші три дні він ледь виповзає з ліжка, щоб закинути до шлунку хоча б хліб з маслом — на більше моральних сил не вистачає. Замовляти доставку боязко, бо для цього треба буде відчиняти двері, а там хтозна, що трапиться.

Азар сказав, що вони зустрінуться.

Але минає тиждень.

Накинувши на плечі теплий халат, Денис вперше виходить на балкон й запалює цигарку. Майже рік вже не палив, але напівпуста пачка вірно чекала його в тумбочці коло ліжка. Надворі ще холодно, але вже весна. Мабуть, таки варто якось зустрітись з психологом.

Денис повільно втягує дим і вирішує таки, що дарма боявся доставки. Чи не дарма? Може, Азар тому і не з’явився, що він дверей не відчиняв. В будь-якому разі, Денис вже виїв всі свої швидкоручні запаси, а виходити з квартири страшніше, ніж замовляти доставку. Тому він кидає до кошика три піци та три бургер-меню — з його нинішніми потребами на тиждень має вистачити. Стоїть на балконі, поки ноги не починають дубіти, й повертається до квартири.

Тихо. Надто тихо. Він сам за тиждень не промовив жодного слова. Мабуть, голос заржавів. Щоб не злякати кур’єра, Денис вирішує трохи попрактикуватись. Тягне «а», поки в ньому не зникають хрипи, а після неї й усі інші голосні. «О» виходить дивною, наче він забув, як вона звучить.

За цим дивним заняттям час проходить повільно та водночас дуже швидко. Денис смикається, коли з передпокою лунає стукіт у двері. Кур’єр. Він перевіряє додаток; так, кур’єр тут. Про всяк випадок дивиться у вічко, бачить чоловіка з жовтою сумкою під ногами й відчиняє.

Три коробки й гарна торба йдуть в його руки. Подякувавши, Денис зачиняє двері й несе все це на кухню. Залишає все на столі, коли знову чує стукіт у двері. Мабуть, кур’єр щось забув. Таки торба не виглядає, наче в ній три бургер-меню.

Денис відчиняє двері, та зачинити вже не може. Серце відчувається десь в горлі, рука німіє. Азар відчиняє двері повністю, й рука Дениса вільно падає вздовж тіла. Чужа холодна долоня торкається його щоки та потім стискає шию.

— Привіт, кицюнчику. Сумував?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.