Футляр для скрипки

Вона завжди вдивлялася так,

Неначе знала, що зовсім скоро,

Усе скінчиться: на її вустах

З'являлася усмішка умиротворення.

Коли ж до ніг підступала зима,

Як комір біла її сорочки,

Вона бувала завжди сумна,

І сум спихала на хворий жовчний.

А потім той приступ її вбивав —

Вона говорила про чорний фатум,

Про те, як відчай її впіймав

І вона любов віддала в уплату.

Весною вона говорила — зникне

Бо літо що прийде завжди нестерпне,

Щороку до нього ніяк не звикне —

Бо тіні давні схвильовує спека.

Але воскресне, в осінній холод

І все скінчиться тоді остаточно:

Можливо зустріне любов наголо,

А може відпустить дошкульний жовчний.

Вона завжди говорила так,

Неначе знала, що зовсім скоро,

Усе скінчиться: на її вустах

З'являлася посмішка умиротворення.