3 оповідання на конкурс "Україна: Вчора, сьогодні, завжди"

Я повільно відкриваю очі. Лампа ледь розсіює морок. Як боляче! Здається, болить все тіло. Що сталося? Голова болить, ніби по ній били. Де я зараз? Я поворушилася, і знову моє тіло вибухнуло болем. Здавалося, від болю я не можу дихати.

— Обережно, дівчинко! Зірвеш пов'язки! А в тебе, схоже, поламані ребра.

Тихий голос заспокоював. Я відчула, як мене торкаються турботливі руки. Біля мене сидів старий дід. Голова забинтована, на зморшкуватому обличчі синці. У сивій бороді запеклася кров. Цей дідок з обличчям садового гнома викликав довіру.

— Ці покидьки тебе так відгамселили. Дивно, що ти ще жива.

— Де я? — я повернула голову, оглядаючи приміщення, але мало що було видно.

— Ти в ізоляції. На підвалі.

— Якому підвалі?

— Сильно тебе били, мабуть, забула все. Те, що ти сказала їм про СНІД, вберегло тебе від зґвалтування. Але вони так розлютилися, що ледь тебе не вбили. Не знаю, що гірше. Наталку пустили по колу. Стала божевільною, весь час у безтямі. Тільки плаче та виє.

Я повернула голову та побачила у кутку жінку. Вона сиділа й хиталася вперед-назад, як лялька-неваляшка. Її одяг перетворився на лахміття. Я не бачила її обличчя, закрите пасмами сивого обірваного волосся. Час від часу вона починала щось бурмотіти та плакала.

— Це ще вдень вона тиха. А як прокинеться вночі, буде вити, як собака.

Мене охопив жах, я затремтіла, уявивши, що зі мною могло статися теж саме.

— Невже таке коїться у Києві? Невже вони вже тут?

Дід засміявся:

— Ні, донечко! Ти в Донецьку. Як тебе звуть?

— Мене звати Тетяна, незаміжня. Працювала дизайнером. Раніше мешкала у Донецьку. Як почалася війна, переїхала до Києва. Забрала батьків.

— Навіщо ти повернулася? Невже ти не знала, що тут пекло?

— Я приїхала, щоб продати квартиру. Батьки просили. Надоїло вештатися по чужих домівках. Хотіли продати комусь та купити дім.

— Ну то як? Продала?

— Продала. Один чеченець з Москви купив. Гроші одразу на рахунок. А мене схопили на КПП. Звинуватили у шпигунстві.

Дід похитав головою.

— Невже батьки не розуміли на яку небезпеку тебе наражають? Самим лячно було сюди їхати?

Я згадала все, що привело мене сюди. Ці бандитські пики на КПП. Цей чужий говір, що так ріже вухо.

— Ти чо сука, ріально за парєбрік утєкать рєшіла? А республіку карміть кто будєт! У, сука укропская! Нінавіжу хахлов!

Він мене вдарив по обличчю. Сильно. Щоб принизити. І я не змогла стерпіти. Виказала все, що про них думала. Це був лише початок моїх злиднів. Він покликав інших так званих ополченців. Вони виволокли мене з автобуса й потягнули до комендатури. Решту я ледь пам'ятала. Мене допитували та били. Потім схопили за руки та ноги та кудись понесли… І ось я тут, у цьому підвалі. Що сказав дід? Ізоляція? Колишній завод ТІМ, який збанкрутили "крєпкіє хозяйствєнникі". Потім, вже перед Євро-2012 три корпуси заводу реставрували та перетворили на арт-простір для креативних людей. І ось, зараз це в'язниця для тих, хто відмовився вітати прихід "русского міра". Два дні я просто лежала, не маючи сил підвестися. Лише на третій день я відчула себе достатньо добре, щоб познайомитися з рештою сусідів по камері. Всього, крім мене, у камері тримали вісім людей. Крім діда Панаса, який так опікувався мною, та божевільної Наталки, тут сиділи продавчиня м'яса на ринку, водій маршрутки та місцевий підприємець, у якого нова влада "отжала" паб, де за звичкою збиралося "ополчєніє", щоб набратися хоробрості на свої "подвігі". З ними не було про що розмовляти. Вони щиро вірили у "молоду народну республіку" та повторювали, що "проізошла ужасная ошибка". Двоє були цікавішими: Василь, журналіст, який залишився тут "щоб писати про все, що тут коїться" та Роман, старий викладач вишу, за сумісництвом — керівник місцевої Масонської Ложі. Обом не пощастило. Допитливі сусіди написали доноси "куда слєдуєт". Вони вже втомилися рахувати дні, сидячі тут. Нескінченні допити, потім побиття та тортури. Їх лікували, а за три чи чотири дні допити, а з ними тортури та знущання розпочиналися знову. Василь виказав здогадку, що ці тортури продовжують заради процесу, без жодної мети. Просто їм подобається мордувати людей.

На четвертий день мене викликали на допит. Два жовніри мовчки зайшли до камери й грубо схопили мене за руки. Я ще лежала у ліжку. Вони грубо скинули мене на підлогу та просто поволокли, як мішок з картоплею. Кілька разів мене вдарили ногами, хоча я й не думала пручатися. Поламані ребра відізвалися різким болем. Я задихалася, а з очей полилися сльози. На пиках жовнірів заграли садистські усмішки. Видно, вони ледь стримувалися, щоб не влаштувати мені катівню тут, у коридорі. Вони жваво обговорювати що вони зроблять зі мною, ледь їхній бос зі мною "кончіт всє дєла".

Мене тягли вгору східцях, а потім заштовхнули в кабінет. Я впала на коліна й підняла голову. Зустрілася поглядом з чоловіком трохи за п'ятдесят, і він дивився на мене, наче кіт, що збирається погратися з мишкою. Суворе худе обличчя, гачкуватий ніс, бліда шкіра, близько посаджені вирячені очі . І на додаток до всього одягнений у форму НКВС.

— Чи добре з тобою поводилися, дівчинко? — спитав він з гидливою усмішкою. — Чи смачно годують, чи м'яка в тебе постіль? Спати не заважають?

— Ви лише затим мене покликали? — я почувалася наляканою й роздратованою водночас. — Вам відомо, в яких умовах тут тримають в'язнів?

— Зви мене Володимир Ілліч. Мені відомо все. Я знаю, коли ти народилася, де вчилася, де працювала. І навіть хто був твоїм останнім коханцем.

— Тоді навіщо я тут?

— Питання тут задаю я. Це я вирішую, скільки ти ще житимеш.

— У чому мене звинувачують?

— У шпигунстві на користь бандеро-фашистської держави, на яку американські запроданці перетворили Україну.

— Якщо ви все знаєте про мене, то маєте знати, що я не шпигунка.

— Ти шпигунка. Так написано в акті. Суд уже відбувся. Тебе визнали винною. Тобі винесено вирок з відстрочкою виконання.

— Який вирок?

— Вища міра. За законами воєнного часу.

— Якими законами?

— УРСР у редакції 1941 року. На війні, як на війні. І скільки триватиме відстрочка вироку — вирішую я. Твоє життя в моїх руках.

— Навіщо я вам?

Він засміявся і зняв кашкет, поклавши його на стіл. підвівся й допоміг мені встати на ноги. Посадив навпроти себе. Налив вино з графина у гранчак.

— Пригощайся. Французьке.

Я трохи випила й відчула прилив сил.

— Я ще можу тебе врятувати. Що тобі дала ця хунта? Навіть житло не дали. А я можу дати тобі розкішну квартиру в центрі. І навіть машину з шофером. А ще роботу з великим окладом. Лише принеси присягу на вірність республіці.

Я хотіла одразу відмовитися, але щось мене зупинило. Страх. Нещодавнє побиття та біль у ребрах. Хотілося відкласти нові муки хоч на деякий час. Тому відповіла:

— Я подумаю.

— Подумай. Добре подумай. Даю тобі одну добу. Відмовиш — пожалкуєш, що народилася на світ. Не сподівайся на швидку смерть. Вмиратимеш довго, повільно та в страшних муках. Ти благатимеш про швидку смерть і не отримаєш її.

Він натиснув на кнопку дзвоника. Прийшли двоє охоронців, обережно підняли мене й вивели. У камері на мене дивилися як на ту, що повернулася з мертвих. Дід Панас підбіг до мене й почав обмацувати.

— Мене не били. Тортур не було. Поки що, — відповіла я.

Дід Панас похитав головою:

— Так не буває. Що вони хотіли?

— Пропонував стати його помічницею.

— Не буду давити на твою совість і патріотизм. Але якщо погодишся, то все одно помреш. Одна вже погодилася кілька місяців тому.

— І що з нею сталося?

— Вона стала його секретаркою. Поки ходив кілька разів на допити, щось записувала. І кожного разу виглядала набагато старшою. На шефа дивилася з якимось обожнюванням, як під гіпнозом. А на шиї я помітив дві маленькі ранки.

— Та ну. Постаріла за кілька місяців? Так не буває. Навіть за тяжкої хвороби.

— Можеш мені не вірити. Переконайся на власній шкірі.

— А якщо це правда? Що мені робити?

— Тягни час. Не погоджуйся і не відмовляйся. Скажи, що хочеш краще його пізнати. Натякни, що він тобі подобається, як чоловік. І слідкуй за ним.

— Діду, а хто він взагалі?

— Я знаю небагато. Він якимось чином висмоктує із жертв молодість і життя. Жоден із тих, кого він допитував, довго не прожив. Він убиває повільно.

— А можна від нього захиститися?

— Спробуй. Ось тобі мій срібний хрестик.

— Вибачте, але я не релігійна. Чим допоможе шматок металу?

— Зроби, як я кажу. Хрестик загострений внизу. Подряпай його по шкірі, коли наблизиться. Якщо шкіра почорніє, то правда моя.

— Щодо чого?

— Ти все одно не повіриш. Як побачиш, то зрозумієш.

Минуло три дні. Володимир Ілліч знову викликав мене на допит.

— Ну що ж. Я дав тобі більше часу на роздуми, ніж іншим. Яке твоє рішення?

— Ще не знаю. Мені важко вирішити. Я нічого про вас не знаю. А ви знаєте про мене все. Як я буду з вами працювати?

На обличчі Ілліча вгадувалося замішання, а потім він різко спалахнув гнівом.

— Ти за кого мене тримаєш, дівчисько?! Знаєш, скільки таких, як ти, я чавив, як жалюгідних мурашок? І петлюрівців, і бандерівців, а потім дисидентів. Вони всі плакали, як малі діти, і благали про милість. Я дуже довго живу на світі. Мене не проведеш.

Чекіст аж загарчав від люті і стис кулаки, а я з жахом помітила, які в нього довгі ікла — як у хижака.

— Ой, що ж ви раніше не сказали. Ви такий досвідчений. Мені завжди подобалися старші чоловіки. І з незвичною зовнішністю теж.

Ілліч раптом помінявся на обличчі й розслабився. Він розплився у посмішці, знову показавши ікла. Цікаво, вони справжні чи накладні?

— Оце вже краще, дівчинко. Мудрість та досвід треба поважати.

— О, я дуже поважаю! Мене збуджують такі чоловіки — досвідчені, охайні та з бездоганними манерами. Це така рідкість зараз. Молодь така некультурна й вульгарна!

— Між іншим, я з дворянського роду. А ось мій предок.

Чекіст вказав на портрет, який був прихований за шторою. Я обімліла. То була репродукція відомого портрета Влада Дракули.

— О, це ж треба! Я завжди була в захваті від Дракули. Він такий спокусливий, такий вольовий чоловік, не те, що сучасні мамчині синочки!

Ілліч ще сильніше всміхнувся, встав з-за столу і рушив до мене. В його очах спалахнули вогники. По моїй спині пробіг холодок. Треба діяти. Ілліч схопив мене за талію і потягнув на диван.

— Ти будеш моєю, — прошепотів він.

— Так! — я розстібнула блузку, щоб відвернути його увагу.

Ілліч загарчав і витягнув з-за пояса стилет з ручкою у вигляді єгипетського символу анкх.

— А тепер… Я спробую тебе на смак. Не пручайся…

Він обережно подряпав мою шию стилетом. Злизнув кров язиком. Який же він холодний! У цю мить я вихопила з кишені дідів хрестик і з усієї сили подряпала його по щоці. Ілліч завив і схопився за подряпану щоку. Рана різко почорніла й задимилася. Ніж випав з його руки. Ілліч волав і катався по підлозі, проклинаючи мене. Мене набридло це слухати. Я підняла стилет і всадила потворі в горло. Ілліч захрипів і забулькав. З рани хлинула чорна кров. Я витягла стилет і знову всадила, на цей раз прямо в серце. Потвора засмикалася й затихла. І тут з його тіла пішов чорний дим, він різко усихав і темнів. Тіло стало схожим на мумію.

Я трохи постояла, щоб заспокоїтися. Витерла кров і вмилася в раковині. Треба вибиратися звідси. Я обережно визирнула в коридор. Нікого. Спускаючись по сходах, побачила двох убитих охоронців. Назустріч вибігли двоє чоловіків у камуфляжі з автоматами. Я застигла з переляку й заплющила очі, думаючи, що все скінчилося. Хтось тряхнув мене за плече.

— Де Панас? Веди нас до нього! — я протерла очі. Чоловіки одягнені, як сепари, але розмовляють українською.

— Хто ви такі? — спитала я. — Навіщо вам Панас?

— Швидше веди! Мало часу, поки не прийшла зміна.

Це точно свої. Розвідники! Я провела їх до самісінької камери. Двоє охоронців зраділи, побачивши цих двох хлопців у камуфляжі, бо думали що нарешті це прийшла зміна. Але вони помилялися. Два одночних постріли, і двоє вартових впали, вирячивши оч від здивування. Розвідники забрали відібрали ключі в мертвих вартових та швидко відчинили двері камери. Але на нас чекала сумна звістка. Роман сидів над тілом діда Панаса.

— Що з ним? — спитала я схвильовано.

— Помер. — Роман підняв повний відчаю погляжд та зітхнув. — Серцевий напад. За ним прийшли вартові. сказали що ведуть на допит, і він вже цього не витримав. Помер поки вони його штовхали та пинали. Покидьки! Вони завадили надати йому допомогу. Він так і помер, поки вони його били. Кричали "Вставай, нє притворяйся!" Виродки!

Вояки зойкнули у відчаї.

— Нас же прислали за ним! Ми мали його забрати звідси...

— Тоді витягніть мене! — вигукнула я. — А також Романа з Василем. Вони наші люди!

Розвідник похитав головою.

— Ми хотіли би. Але не можемо витягти всіх! Нас лише двоє! — запротестував він.

— А решту не треба, — відрізала я. — Вони за республіку. Хай залишаються. Заберіть лише нас трьох!

— Добре. Будеш свідком. Розкажеш про все! Ходімо!

Вони обережно взяли тіло Діда Панаса, завернули його у простиню та понесли. Бо негоже залишати тіло товариша на поталу ворогам...

Ми сіли в машину і полями пробралися на нашу територію. Батьки дуже зраділи, бо вже не сподівалися побачити мене живою. Досі не можу повірити, що все це було насправді.