3 оповідання на конкурс "Україна: Вчора, сьогодні, завжди"

Цю страшну ніч Сашко запам'ятав на все життя. Іноді, коли за вікном завиває холодний вітер, ці події мимоволі знову спливають у пам'яті. Жоден з тих небагатьох, хто вижив у цю жахливу ніч, не залишився колишнім. Ця ніч змінила усіх.

Це сталося наприкінці жовтня 2014 року. Їх, резервістів, викликали на фронт, бо після наступу російських військ у серпні-вересні скрізь на фронті бракувало людей. Ті ділянки, де ворог намагався прорватися та насипав особливо активно, укріплювали добровольцями. Їх чоту привезли на блок-пост під Донецький аеропорт. Звідти переправляли набої та припаси захисникам аеропорту. Через цей блок-пост везли резерви та вивозили поранених. Щоночі тут рвалися міни та снаряди. Ранок розпочинався з того, що вояки вимітали уламки та йшли набирати пісок, щоб укріпити блок-пост до наступного обстрілу.

У той день командир Пугач пішов спати, а звід Сашка заступив на вахту. Більш різношерстну компанію складно уявити: Сашко, студент-поліграфіст з Політеху, сержант Назар, програміст з Києва, старшина Микола, вчитель математики, Павло, тренер з фехтування з Донецька, та Дімон, роздовбай з Пітера.

З самого ранку дрібно накрапав дощ. Земля змокла та стала схожа на мокрий сніг. Нога по гомілку просідала у грунт. У повітрі пахло вогкістю і брудом. Призахідне сонце злегка офарбило важкі дощові хмари в кривавий колір. Швидко наповзали сутінки.

— Дімоне, а тебе не гнітить, що ти воюєш проти співвітчизників? — спитав Назар.

— Не гнітить, бо тепер мої батьківщина — це Україна!

— І чому ти поїхав воювати за нас? Я не розумію, — сказав Микола.

— Мій батько родом з України, і він благословив моє рішення. Коли уся країна з'їхала з глузду, хтось має стати на правильний бік. А ті, кого я вбиваю, стали на неправильну сторону. Це їх вибір.

— А тобі не хочеться повернутися додому? — спитав Павло, з тугою оглядаючи далекі будинки Донецька. Десь там, біля аеропорту, був його власний дім.

— Не хочеться, — відповів Дімон. — Не можу жити в країні тотальної брехні. У світі має бути рівновага. Якщо вони воюють проти вас, хтось має приїхати сюди й воювати проти них.

— От що мене дивує, — задумався Микола. — Я їздив у відпустку й помітив, що люди поводяться так, ніби війни немає. І весь час я чую від них, що вони втомилися від війни. Як можна втомитися від того, що вони не бачили?

— Взагалі не розумію, як у сорокамільйонній країні воюють лише двісті тисяч. — сказав Дімон. — А проти нас майже півмільйона так званого ополчення. Ще тисяч тридцять регулярних військ. У Хорватії кожен п'ятий взяв до рук зброю. А у вас? Заробітчани з Західної продовжують їздити у Москву на заробітки. Половина ваших призовників ломанулися у Польщу чи ще далі, аби не потрапити на мобілізацію. У вас ворог на порозі. А тут на фронті недобір на тридцять чи сорок відсотків.

— Що поробиш, така у нас країна, — сказав Назар. — Не всі готові за неї боротися. Багато таких, кому "какая разніца гдє жить, лиш би калбаса била!" — сказав він гнусаво, кривляючи якогось відомого актора.

— Хоча би заради тих, кому не все одно, за нашу країну варто боротися, — сказав Микола. — У військоматі, куди я пришов, ледь почув про Іловайський котел, воєнком сказав мені: "Нащо ти туди прешся? Це політики нас посварили, росіяни нам брати, я з ними воювати не хочу і тобі не раджу. Що поганого вам зробила Росія? Це все ваш Майдан винуватий!"

— Покидьки, — вигукнув Дімон. — Майдан був найкращім що сталося у моєму житті…

Жахливий свист перервав його репліку.

— Годі теревенити! — вигукнув Назар. — Всі в укриття! Це міномети!

***

— Це був найжахливіший обстріл за весь час, поки я тут, — сказав Назар, витираючи піт з лоба.

— А ще хтось тут скиглив, навіщо ми тягали всі ці мішки з піском, — підхопив Павло. — Якби не пісок, наш блок-пост зруйнувало би вщент.

— А я взагалі не розумію, навіщо скиглити, якщо приїхав воювати, — сказав Дімон. — Тут один відсоток романтики, а решта — бруд, кров і злидні.

— Взагалі, той, хто шукає романтику на війні, той не в здоровому глузді, — додав Микола.

— Саме такі й їдуть сюди вбивати українців, — сказав Дімон. — Вони шукають тут романтику, а ще безкарність та легкі гроші. Нещодавно Пореченков приїздив постріляти, шкода, в нього тоді не влучили.

— Сюди стільки покидьків понаїхало, неодмінно в когось влучиш, — пожартував Микола.

Тимчасом затріщала рація Назара:

— Опорник Полинове Поле, загальна тривога! До вас гості!

— Уточніть склад, кількість та напрямок!

— Напрямок: прямують до вас. Кількість: їдуть на КамАЗах, з коптера не видно. Склад: якийсь непотріб, на регулярних не схожі.

— Приблизний час прибуття?

— Пів години з поправкою на погану дорогу.

— Тривога! Готовність номер один! Сепари наступають!

Умовним сигналом тривоги був клаксон на джипі, який вив, наче пожежна сирена. Бійці з лайкою вибігали з наметів і займали місця біля кулеметів.

— Чорт забирай, нам би хоч одну гармату! — вигукнув Микола. — Ми б їх швидко зупинили.

— Не можна, бо Мінські домовленості. Діставай міномет! — відповів Назар.

Назар намагався зв'язатися телефоном з командувачем сектором.

— Командувач спить і просив його не турбувати, — відповів лагідний жіночий голос.

— Сонце лише заходить, якого дідька він завалився спати?!

— Нічого не можу вдіяти.

— Послухайте, шановна пані! До нас тут преться орда орків. Просимо дозвіл на відкриття вогню на попередження!

— Як тільки командувач прокинеться, я йому передам, — відповіли у телефоні, та зв'язок перервався.

Вже було чутно ревіння двигунів.

— Павле, ти в нас зоркий глаз, глянь, хто там їде! — наказав Назар.

— Вісім КамАЗів та чотири бетеери. На кожному кулемет.

Тимчасом до них підійшов Пугач.

— Я намагався зв'язатися з командуванням, але мені відмовили, — пояснив Назар.

— Дарма. До цього паркетного ледаря не пробитися, — Пугач сплюнув. — А я аж до бригадного додзвонився. Він дозволив. Сказав: "Стріляйте, я прикрию". Але краще дочекайтеся, поки стрільнуть у наш бік. Не будемо мати проблеми із СЦКО.

— Поки будемо чекати, вони підберуться занадто близько, — заперечив Назар. — Аби не було, як з тридцять першим блок-постом, коли втратили ділянку на сто квадратних кілометрів.

Його перервала раптова кулеметна черга. Кулі вже рвалися зовсім близько.

— Щільний вогонь! — проговорив Пугач. — Хлопці, давайте отвєтку! Повний вогонь у відповідь!

Постріли луною розлетілися в сутінках. Сашко ледь не оглух. Він сів на землю, обхопив голову руками та сховався під мішки з піском. Здавалося, що кулі летять звідусіль. Раптом біля нього Павло радісно застрибав на місці.

— Що таке?

— Один КамАз підбили! Прямісінько в бензобак.

І тут пролунав потужний вибух. Обох хлопців відкинуло назад. Сашко підвівся на ноги. У голові дзвеніло, перед очами все пливло.

— А це вибухнув наш бека, — Павло сплюнув землю. — Хтось влучив міною. Знали, куди поцілити, падлюки!

— У крайньому разі будемо відбиватися саперними лопатками, — сказав Микола. У вас все добре? - він підбіг до хлопців і з хвилюванням оглянув їх.

— Все гаразд, не зачепило, — заспокоїв його Павло. — Нас лише хвилею відкинуло…

За стіною з мішків почувся потужний вибух. Піднявся фонтан з бруду та пилу, й стіна з мішків почала осідати. Уламки міни пошкодили частину мішків, та пісок посипався з них, наче вода із зруйнованої греблі.

— Чого стоїте, насипайте їм у відповідь! — гукнув Пугач.

Сашко ледь переборов страх, й обережно висунувся за бруствер. Кілька куль свиснули біля його голови. Він придивився до ледь видних у темряві машин та обімлів. На блокпост йшла лава. Як у фільмах про Другу Світову. Від горизонту до горизонту йшли люди. Йшли повільно, хитаючись, наче зомбі із серії "Оселя зла". Перший ряд вже наблизився на відстань пострілу. Сашко дав чергу з автомата. Та не повірив своїм очам. Лава йшла далі. Лише двоє впали, але знову підвелися. Лава рухалася, ніби нічого не сталося. Ніби ніхто не влучив. Але Сашко був певен, що він влучив, і не в одного. Він дав ще чергу. Тепер він бачив, що влучив. Схибити було важко. До стіни з мішків з піском залишалася сотня метрів. Десь вдалині вибухнув ще один КамАЗ. Українські вояки радісно закричали.

— Слава Україні! Смерть ворогам! — пронеслося серед захисників блокпосту. Вдарили міномети. Кілька ворогів нарешті впали, але продовжували смикатися, і намагалися встати.

— Хай йому грець! Їх що, кулі не беруть? — заволав Павло.

— Та я вже десяток прострелив наскрізь, — із злістю пробурмотів Дімон. — На власні очі бачив! А вони все йдуть…

Сашко попросив в Назара бінокль і придивився. У багатьох сепарів у тілі виднілися отвори від куль. Кров сочилася ледь помітно. А вони продовжували йти. повільно переставляючи ноги. Спалахнув прожектор, освітивши лаву наступаючих ворогів. До першої лави лишалося вже не більше півсотні метрів. Сашко жахнувся: сіро-зелені, виснажені пики перекосилися від злості і люті. У багатьох як у скажених собак капала з рота слина. Вони скалили зуби і гарчали. Червоні вирячені очі мало походили на людські. Як у фільмах жахів про зомбі.

— Трясця! — заволав Микола. — Стріляєш по ним, а вони все одно йдуть!

— Стріляйте у голову! — гукнув Сашко. — Якщо це зомбі… Цільте у голову!

Дімон випустив чергу, двоє зомбі впали з пробитими головами. але все ще продовжували ворушитися, намагаючись встати.

— Друзі! Слухай мою команду! — гукнув Пугач у мегафон. — В кого закінчаться набої - беріть ломи. лопати, монтировки, будь-що та відбивайтеся! Цей блок-пост не можна втратити! Це - дорога життя до аеропорту! Відступати нікуди! Стоїмо насмерть! Треба протриматися до світанку! Дев'яносто п'ята бригада надсилає у допомогу дві роти. Вони вже у дорозі! Слава Україні!

— Героям слава! Смерть ворогам! — хором відповіли вояки.

Це надало наснаги. Ще кілька ворогів впали, але решта вже підібралася впритул до стіни з мішками та бетонних блоків. Бійці ледь встигли засунути останній прохід мішками з піском, повністю перекривши вхід.

— В нас вже двоє вбитих та п'ятеро поранено, — гукнув Павло. — Як ми встоїмо?

— Ми як ті панфіловці. — сказав Дімон.

— Але панфіловці - це міф, — сказав Микола.

— А ми не міф, — сказав Павло. — Мусимо стояти насмерть. Всі встигли попрощатися з рідними? Здається. час настав.

— Відставити паніку! — гукнув Назар. — Беріть зброю, та бийтеся!

Тим часом міна розірвалася біля стіни, там де стріляв кулемет. Кілька зомбі розлетілося на шматки.

— Овва! Вони же по своїм стріляють! — вигукнув Сашко.

— Розхідний матеріал, не більше. — сказав Дімон. — Ще дивуєтеся, чому я за вас?

Зомбі гарчали, вили як скажені собаки або мукали, та лізли через стіни. Лізли з такою спритністю, ніби мавпи. Українці відкинули автомати, та озброїлися ломами та сокирами. Сутичка перейшла у рукопашну. Подекуди ще стріляли з автоматів, кулеметник та мінометник намагалися поцілити у бетеери, які продовжували насипати на позицію, але найчастіше влучали у своїх же. Павло схопив два автомати, переліз через загорожу, та побіг назустріч натовпу зомбі. З криком він дав черги з двох стволів одночасно. Тут прилетіли кілька мін з боку ворожих бетеерів. Чотири міни вибухнули, та рознесли на шматки не менше десятка зомбі. Сашко застиг від жаху — кілька зомбі насіли на Павла зверху, хтось вже прокусив йому горло, решта вгризалися у тіло та пили кров. Це видовище перетворило вояків на берсерків. Українці ще відчайдушніше відбивалися.

— У голову! Цільте у голову! Бийте у голову! — кричав Пугач у мегафон. — Тримайтеся хлопці, вони не невмирущі!

Кулеметна черга прошила його наскрізь. Командир впав ниць на землю та застиг. Назар вихопив в нього мегафон, й продовжив командувати. Сашко помітив, що у зомбі нема вогнепальної зброї — всі тримали у руках лише ломи та шматки арматури. Якби не каски та броніки, які привезли волонтери…

Блискавка освітила небо. Десь гримнув грім. Лава зомбі обліпила блокпост. Українці билися — відчайдушно, без надії, але трималися. Троє зомбі насіли на Миколу, і він впав. Сашко закричав та розтрощив сокирою голову найближчому зомбі. Але два інших встигли розірвати горло Миколі. Один встромив зуби, а інший злизував кров із гарчанням. Огида і відчай додали сил. Сашко вже рубав зомбі, як берсерк, розмахуючи сокирою направо та наліво. Інші робили так само. Всі, хто не встиг схопити лом або сокиру, уже були мертві. Скільки їх залишилося?

— Тримати стрій! Пліч-о-пліч! Тримаймося! — кричав Назар. Він сам орудував сокирою, й робив це вміло — далася взнаки участь у турнірах середньовічного бою. Під стіною з піску вже виросла стіна з тіл. Але лава продовжувала повільно насуватися.

— Тримаймося! — кричав Назар. — Найтемніший час — перед світанком!

Сашко почув здалеку, гуркіт двигунів з боку траси. У темряві було ледь видно три поперечні полоси та знак тризубу на борті. Допомога прийшла. Десантники стрибали з бортів бетеерів та вантажівок. Кулемети відкрили прикриваючий вогонь. Давши кілька черг по наступаючим ворогами, десантники теж влилися у рукопашну. Дехто зайняв позицію на стіні. та стріляли у бік ворожих бетеерів. Сашко помітив ще чотирьох, які тягли величезну трубу з протитанковими ракетами. "Корсар", наш аналог "джавелінів". За кілька хвилин десантники випустили дві ракети, які влучили у ціль. Вибух бетеерів був такий потужний, що Сашко ледь не оглух. Навіть зомбі на мить застигли на місці. Ревіння моторів сповістило про те. що два бетеери залишають поле бою…

Сашко оглянувся. Він вже не бачив нікого з своїх товаришів. Назар лежав, закривавлений, й тримав мегафон у руках, дивлячись застиглими очима в небо. Лише Дімон продовжував битися поряд із десантниками й трощити голови зомбі. Лише кілька людей з його чоти ще залишалися живими. Пугача теж ніде не видно.

Біля стіни лежала вже стіна тіл. У два та три шари. Все нові лізли через стіну. Десантники билися. Мовчки, з скам'янілими обличчями, але стояли непохитно. Час від часу з боку бетеерів давали черги. Вогню з боку ворога вже не велося.

"Мабуть, розстріляли весь запас, та змилися", — думав Сашко. Він рубив навмання, кров та піт застилали очі, все тіло вже нило та боліло від напруги...

Небо на сході освітилося рожевим. Почався світанок. Сашко впав на спину, та вже не міг підвестися. Ноги та руки охопила судома. Хтось схопив його та потягнув до автівок. Чорна пелена наповзла на очі, й Сашко знепритомнів.

***

Він прийшов до тями у госпіталі. Біля його ліжка сидів Дімон. Голова, груди та рука забинтовані, одне око прикрито пов'язкою.

— Нарешті отямився, телепню! — весело сказав він.

— Де я?

— Ти у шпиталі, як і я. Все позаду. Ми встояли. Десантники - це ще ті вовки. Перебили всіх тих зомбі.

— А де Павло, Микола, Назар, та решта наших?

Обличчя Дімона одразу змарніло.

— Вони всі загинули. З нашої чоти лишилися лише ми двоє. А з нашої роти лише семеро вціліли. Такі справи.

— Двадцять вісім, — пробурмотів Сашко. — Як панфіловці.

— Тільки панфіловців насправді не було. Микола був правий. Я погуглив…

— Що це було? Звідки ці зомбі взялися?

— Це були урки. З найближчої колонії. Я вже все вияснив. Командири сепарів мобілізували в'язнів з виправної колонії, накачали їх невідомим експериментальним наркотиком. Дикий коктейль з мета, герича та якійсь невідомий компонент. Досі незрозумілий його склад. Ця гидота зробила їх нечутливою до болю, подавила страх, та підсилила лють. От вони й лізли, як скажені собаки. А за їх спинами чекала рота спецназу. Чекали, поки ми впадемо, щоб захопити блок-пост голіруч. Але ми встояли. Тому вони забралися звідси, піймавши облизня.

— Накачали наркотою та пустили у атаку. З загородзагонами. Як при Сталіні…

Дімон хмикнув:

— А чого від них ще чекати? Чекісти завжди були такими. Отримали владу та повернулися до того, що вміють добре робити. Влаштували терор, та пустили штрафників вкривати поля своїми тілами. Як там співалося "за ценой не постоїм". Оце воно. Пустити в розход. Щоб ми витратили всі набої. Наше щастя, що десантура встигла вчасно. Ніхто не чекав.

— Що далі буде?

— Що буде? Підсилять блокпост. Дадуть нарешті протитанкові ракети, бо наступна атака вже буде танками. Вже надійшло підкріплення з новою хвилею. Все буде добре. Відпочивай.

— А що ти робитимеш?

— Відпочину на дембелі, та повернуся. Бо хтось мусить. Може люди там у тилу "втомилися від війни". Але не я. Я ще не віддав свій борг. Гадаю, ти теж…