Хлопчик у картатій сорочці. Книга 2

15 лютого 2015 р.

За дверима був коридор. Невеликий. Без вікон. Наповнений з усіх боків ще купою дверей із табличками або без. Наприкінці ж виднілися двері з трохи затемненим склом. Вони єдині вели надвір.

Кожен крок голосно віддавався у вухах. Марк остаточно прокинувся і зрозумів, що відбувається. Тілом вкотре пробіглися мурашки, і він на ходу почав застібати куртку

Вийшовши за дідом із приміщення, його обличчя обдав ранковий мороз. Але як би Марку не хотілося хоч ще кілька хвилин постояти, прояснити розум, довелося швидко наздоганяти діда, чия постать уже давно залишила позаду поліцейський відділок

Джеймс своїм звичним кроком, завівши руки за спину, крокував майже порожнім тротуаром. Тільки наприкінці вулиці виднілася постать людини чи то з дитиною, чи то з собакою. А ще його онук, який плівся позаду, дотримуючись дистанції й свердливши поглядом його потилицю.

— Скільки ти заплатив? — нарешті видав Марк, чекаючи, але й боячись дідової відповіді. Джеймс мовчав, не глянувши на онука і бічним зором.

Марк пересилив внутрішню боротьбу гордості, тривоги зі здоровим глуздом. І подолав дистанцію, порівнявшись із дідом.

— Скільки? — повторив він своє запитання. Шлунок стиснуло тяжкістю. Джеймс дивився на нього своїми крижаними очима. Все його обличчя було повністю розслаблене, але одного погляду Марку було достатньо.

— А тобі яке діло? — трохи примружившись, видав Джеймс. — Мої гроші, не твої. Тебе вони взагалі хвилювати не повинні. Як і я. Бо лише ж у справжніх родинах люди переживають одне за одного. А яка з нас родина? Ми так ото — дві випадкові людини, яким доводиться жити разом.

Рівний спокійний тон. Він цитував. Цитував їхню недавню сварку. Цитував Марка. Не дослівно, але сенс був той самий. Однак, може і дослівно. Марк не пам'ятав. Тоді він був п'яний. А коли він сильно напивається, то все слабо пам'ятає. Але якщо ці слова запам'ятав, то говорив уже не вперше.

— Пробач… Це… Це був перший і останній раз. Чесно. Суму штрафу я тобі із зарплати віддам. Клянусь

— Не обіцяй того, чого не плануєш притримуватись. Я звик, що ти мені завжди брешеш. Отже, всі твої слова я пропускаю через дуже велике сито. Але хоча б сам собі не бреши.

Сонце поступово здіймалося над містом. У неділю воно не планувало прокидатися так рано. Тому вулиці ще довго залишалися порожніми.

Повз них пройшла молода дівчина, що вела собаку на повідку. Дівчина усміхнулася і привіталася. Марк її не знав, але кивнув. Зустрівшись же, вона поглядом із Джеймсом, що й не всміхнувся у відповідь, дівчина трохи скривилася і поспішила далі.

Марк чудово знав про стосунки діда з більшістю місцевих жителів. Про всі сварки та сутички. Але до останнього думав, що це не поширюється на молодше покоління. Адже сподівався, що дід давно став спокійнішим. Помилявся.

— Не брешу я, — продовжив переконувати Марк. — Ні тобі, ні собі. Зараз справді правду говорю.

Джеймс хмикнув.

— Може і так. Про те, що поліції не попадешся, може, й справді. Якщо швидко бігатимеш тільки. Але якщо ти про те, що більше пити не будеш, то це чистого роду брехня.

— Говориш так, ніби я алкоголік, що прямо панічно залежний

— А хто ти?

Джеймс зупинився і повернувся до онука. Марк у нерозумінні дивився йому у вічі. Куточок губ нервово смикнувся

— А хто я? Звичайний підліток, який іноді випиває із друзями. Ніби ти в моєму віці янголятком був. Це нормально явище

— Звичайні підлітки не п'яні більшу частину свого вільного часу. І вранці вони п'ють звичайну каву, а не каву з горілкою

Марк заперечливо захитав головою. Джеймс відповів йому глибоким кивком

— Ти можеш проблему й не бачити, але вона є. І тобі це зрозуміти не завадило б. Я янголятком не був, тому знаю

— Знаєш? — обурено перебив Марк. Здавалося, що від невеликої вулички між будинками, його голос долинув до сусідньої траси, і хтось та обернувся. Але насправді всім було начхати. Його уважно слухав тільки Джеймс, чий настрій знову можна було визначити лише по очах. — Тоді чого тебе дивує, що я після семи годин школи, п'яти годин роботи та ще багато часу сидіння над домашкою втомлююся? Що хочу розслабитися?

— Для тебе напитися до свинячого стану, коли ти ледве додому доповзаєш, це називається розслабитися?

— Роблю як вмію. Як навчили!

Останні слова відірвали останній шматочок із беземоційного обличчя Джеймса. Він усміхнувся. Куточки його губ були спрямовані вниз.

— Я правильно зрозумів, про кого ти зараз говориш?

— Розумій, як хочеш

— Марку, він ніколи не пив.

— При тобі так, але вдома ні. Може, вже не пам'ятаєш, але вдома він був зовсім іншим. Сильно, звісно, не алкашничав. Принаймні, мені це не приносило проблем. Я навіть любив, коли він пив. Спокійний такий. Тихий. А взагалі я не це мав на увазі

Джеймс, задумливо зітхнувши, нахилив голову трохи ближче до Марка.

— Ну, якщо ми його вже згадали, то давай просто уявимо його реакцію на все це

Марк уважно дивився на діда. Відвернув голову вбік, спочатку усміхнувся, а потім і зовсім засміявся.

— Він би мене вбив, — серйозним тоном сказав Марк. — В прямому сенсі. Хоча тут і від настрою залежало і як би багато йому це принесло проблем. Ну а якщо представляти правду, то якби вони живими залишилися, я б до п'ятнадцяти не дожив. Випилився б раніше

Міцний удар рукою по щоці змусив Марка замружитися і відсахнутися назад. Здивовано дивлячись на діда в німому питанні, він вперше побачив на його обличчі справжнісіньку злість. Не невдоволення. Не роздратування. А ту саму злість, що палала в ньому величезним полум'ям. Марк очікував, що він зараз зірветься на крик, але в його рівному тоні ноти посилилися лише на краплю.

— Щоб я від тебе такого не чув. У твоїй порожній довбешці навіть думки про це не повинно бути. Ти подивись. У нього є руки, ноги, є де жити, ти не голодуєш, а йому життя не таке, випилився б він.

— Я не про зараз говорив.

— Закрий рот! — вигукнув він уже справді голосно, але перевівши подих трохи вщух. — Звичайно, не про зараз, ти тільки такий класний сценарій у себе в голові прокрутив. Адже це так круто. Та не зробив би ти ніколи цього. Побоявся б болю. Побоявся б смерті врешті-решт. І правильно зробив би. Тому що це не круто, а дуже страшно. Не думав, що ТОБІ доведеться про це говорити. Ти навіть уявити собі не можеш, як мене дратує, що сучасна молодь вважає це скиглення і жування шмарклів нормальним. Ти тільки подумай. Втомився він! А я не втомився? Був нормальною дитиною, ні, подорослішати йому захотілося. Вічно тягаєшся зі своєю цією халявою. Коли приповзеш додому, коли ні. І думаєш тільки — ввечері повернеться чи на упізнання викличуть. А я ж добра душа, очі заплющую. Раз забув, два забув. Все це молодість. Все минає і хоч буде, що згадати. Довіряв. А Новий рік згадати. Тиждень, Марку, тиждень! У тебе ж моя натура. Я себе тоді накрутив так, що ледь заспокоївся. Пам'ятаєш, ти тоді нив, обіцяв? Не минуло й місяця, як мені дзвонять. Розпивання алкогольних напоїв неповнолітнім у громадському місці. І тисячі доларів як не бувало

— Подзвонили вони тобі ближче до першої години, а прийшов ти тільки зранку. Так сильно ти за мене переживаєш? — пробурчав Марк собі під ніс

Від такого виразу обличчя діда він подумав, що зараз і по другій щоці отримає.

— Не бачив сенсу. Автобуси не ходили. А в нічній прогулянці через пів міста, а потім ще назад із п'яним тобою я сенсу не бачив. Тому приїхав, коли ти вже досить протверезів і годишся для розмови. Останнім часом це така рідкість – поговорити з тобою тверезим.

Марк вкотре спробував язиком щоку зсередини, щоб переконатися, що він її прикусив. Дід продовжував свою промову про молоде покоління, що росте слабаками й ниє замість того, щоб розв'язувати проблеми. Про те, як Марк його дістав своєю поведінкою і який він таки дурна і наївна дитина. Марк у всьому цьому й сам бачив дурість — ти кричиш про проблему і вимагаєш її негайно почати вирішувати, але ти не даєш у цьому жодної поради.

Який сенс у всіх цих промовах, якщо Марк все й сам чудово розумів, але не бачив іншого виходу. Йому було добре. Він відчував той самий, такий рідкісний спокій, який міг відчути ще хіба що від заспокійливих у пігулках. Чому дід не бачить проблему у цьому? Так, точно. Щоб перестати переживати, треба більше працювати. Тоді не буде часу на маячню.

— Марку, скажи чесно — ти хоч трохи вдумувався чи бодай прислухався до того, що я зараз тут розпинаюсь? Чи в одне вухо влетіло і відразу в інше вилетіло?

Марк відвів очі від огорожі, на яку дивився весь цей час і підняв їх на діда. Який сенс це все продовжувати? Він не буде згоден не з єдиним його словом і знову почне все заперечувати на користь своєї думки.

Марк розвернувся, щоб мовчки піти. Зробив кілька кроків і ривком дід повернув його назад до себе, схопивши за комір куртки. Марк похитнувся, але не впав. Цьому «допоміг» удар по потилиці, від якого він ледь зірки перед очима не побачив. А в тій темряві їх так не вистачало.

— Яка ж ти таки сволота невдячна.

Зі спадаючим гулом у вухах Марк усе дивився діду в очі. Тепер вони все сильніше стали схожі на ті крижані батьківські, в які він завжди боявся дивитися до тремтіння в колінах. Ці ж очі він завжди вважав іншими. Теплішими, добрішими, адекватнішими. Але з віком Марк тільки зрозумів, що його батько був копією. Оригінал йому пощастило не побачити в повному обсязі.

Марк пирхнув:

— А за що тобі дякувати? За те, що ти такий добрий взяв сиротинку під опіку? То в тебе вибір був. Сплавив би мене до Німеччини й не морочив голови. Я тобі в ноги з подяками падати не буду. Не заслужив.

Залишок дороги вони пройшли мовчки. Марк попереду інколи інстинктивно оглядався. І щоразу ловив себе на думці, як же йому огидне це обличчя.

У горлі стояв важкий ком. Але він знав, що цей ком перейде хіба що в біль у грудях.