Морячок

Оленчин дідо був моряком. Недовго, пару років на Північному флоті. Нагадував про це чорно-білий портрет, на якому дід радісно посміхався світлими очима, а його величезні вуха наївно стирчали під безкозиркою. Там він почав палити і збагатився чудернацькими словами. Сітку глибоких зморшок, засмажених сонцем на залізниці, де дідо працював потім, Оленка ще «читати» не могла. Тож не сказала б, чи ці сліди часу і втрат, скидались на історії Хемового старого.

— Привіт, мала! — дідо радо зустрічав онуку з нічного поїзда кожного літа. Довга для маленьких ніжок дорога від залізниці повнилася таємницями і незрозумілим гомоном гучномовців над силою силенною залізничних рейок. Вузлова станція виглядала так, ніби якийсь велетень розкидав в полі металеві олівці.

— Обережно! Коварний! — дідове попередження зупинило дівчинку за крок від чергової пари блискучих рейок.

— Який? — здивувалась вона, виглядаючи загадковий потяг. — Чого це він коварний?

— Товарний!!! — дідо завжди присідав сміючись, хапався за кишеню на рубасі, рятуючи пачку сигарет від падіння. — Ну ти даєш! Ха!

Ґвалт їхніх веселощів котився темними луками, попереджаючи бабу: «Став вечерю!».

— Наш кок підсмажила ковбасу, — урочисто промовляв дідо і всідався до свого улюбленого чаю. Його пив чорним-пречорним, без цукру, з величезної емальованої чашки.

Оленка мурчала над бутербродами і непомітно засинала. Пригоди чекали до ранку.

Надворі влітку для дитини вміщався цілий світ. Брунатний пес ганяв неповоротких квочок, бабця поралась на городі, хтось громихав ціпком, спускаючи відро в колодязь.

— Свістать всіх нагору! — веселий зранку дідо командував з натхненням. Маленьке пластикове відерце з червоною мотузкою — Оленці через плече. Наказ від кока: набрати яблук на компот! Старенька яблуня низько склоняла віти до землі, тож боязка мала лізла на дерево без страху. Білий налив наповнював повітря п’янкою солодкістю, манив бджіл і комах. По справі заюшену липким соком онуку дід брався купати. Вулична піч з апетитом хрумала дрова, нагріваючи велике корито води. Ціле море!

— От, відмокай, — дід прикурював чергову сигарету. — А я поки що в гальюн.

Так по флотській же моді називався хиткий будиночок зі скрипучими дверима на краю города — туалет. На сірій дошці над дверима назву вивела шкільною крейдою сама Оленка. Бо вже велика — в другому класі!

Надвечір з луків до будинку тягнулись великі і малі жабки. Вони плигали доріжками на городі, лупали очима, лізли під босі ноги в сінях. Оленка від тих жаб верещала так, що дах на хаті здіймався. А дідо реготав від душі.

— О, включилася сигналізація, — приказував збираючись, запихав в сітку порожні пляшки. — Піду я погуляю.

Мала залишалася з бабою вечеряти і читати казки. Вже глибоко вночі вона інколи чула гримання діда і різкі бабині вигуки. Але на ранок все здавалось сном.

Морські пригоди в літньому селі скінчились, коли Оленка закінчила молодшу школу. Несподівано серйозне дівча стало помічати, що не надто любить тяжкий дух дідових цигарок. Звичайні його жарти вже не веселили.

— Ах ти ж, прохіндєй! — бабуся сердито обшукувала таємну поличку. — Знову гроші потягнув! За що смаколиків онуці купувати?!

Дід щось нерозбірливо бурмотів, накрившись червоною ватяною ковдрою, з-під якої все рідше вилізав. Оленка перестала боятися жабок. А стару засохлу яблуню пустили на дрова.

— А де ж дідо? — цікавилась Оленка, коли той йшов з хати ще до сніданку.

— Та під магазином вже, — невдоволено позіхала бабуся.

І тоді онука зрозуміла, що вранішній дідів оптимізм і розбишацька хитка хода — не про моряків. Не море під палубою розхитувало діда, що повертався «з прогулянки» додому. Сварки і крики ставались не уві сні. Старий дідо остаточно втратив схожість з веселим молодим морячком на стіні.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.