Ванька

На канікули до бабусь в приватний сектор великого міста дітей звозили в червні. Тиха весь рік вуличка наповнювалась сміхом, дзвониками велосипедів і бабиними позивними: «Обідати! Додому! Завтра дограєте!». І так вже сталося, що саме в цей час малу Оленку теж доправляли до бабусі: зі знайомої гомінкої вулиці до старої хати край вологих луків у далекому містечку. Там квітнули, але не визрівали абрикоси, а вечірнє повітря і влітку холодило плечі. Дітей на вулиці не було. Зате були величезні, роздобрілі на зеленому лататті гуси, і всюдисущі жабки. Був глибокий колодязь з темним оком води внизу і побитим об його камінні боки відром. А тоді стався ще й Ванька…

Літня вулиця, зазвичай, лежала пусткою. Все життя ховалось за пружними парканами терену, що обіймали городи. Зеленою стежкою Оленка виходила до лану — а там і коники, і кізки, і величезні, як крила прадавніх птахів, лопухи.

— Привіт, чия будеш? — до її схованки поткнувся чийсь цікавий ніс у веселому ластовинні.

— Ой, привіт, — Оленка підхопилася на ноги і замахала руками. — Он, моєї бабусі хата. А ти?

— Я — Ваня, сьогодні тільки приїхав.

Довгі літні дні стали веселішими. Діти швидко порозумілися: збирали полуницю, скрипіли старою гойдалкою і намагались розібрати протяжні повідомлення гучномовців над залізницею за ланом. Одного разу гаряче пообіднє сонце загнало їх в тінь, ближче до прохолодного тремтіння невеликого ставка.

— Це мій дідо сам викопав, — хвалився хлопчина. — І рибину пустив!

Ванька виструнчився, примружив хитро блакитні очі і по-хазяйськи посміхнувся зачудованому дівчиську. Приватний ставок не кожен день побачиш.

— Ти ж, мабуть, не вмієш теє-то… рибалити, — малий поважно поклав руки до кишень коротеньких шортів.

— Чого ж, ще й як вмію, — не стрималась Оленка, хоч мама і вчила не хвалитися. Щоки дівчинки розпашіли, вся її поза «руки в боки» променіла впевненістю. — Я з батьком завжди рибалю. Правда, можу тільки краснопірку і верховодку, бо ще вудочка моя замала. Та й черв’яків боюсь…

— Добре-добре, вмовила, — хлоп поткнувся до найближчого сараю і виніс вудочки. — Мене дідо ще не встиг навчити… Може…

— Ну звісно ж, — Оленка радо взялася тлумачити другові, що і як. Накатала хлібних кульок: добре з кишенями плаття — все з собою. — Закидаймо… Тепер чекати треба. І то тихенько: рибка шуму не любить.

За півгодини дівча гордовито дістало вже третю рибинку. У Вані «не клювало». Малий червонів, смикав вудочку і, нарешті, побіг до хати, тупнувши ногою.

— Гей, дівча, ти Галчина чи ні? — огрядна й висока як тополя, Ваньчина баба втирала руки фартухом й суворо дивилась на Оленку. Хлопчик крутивсь десь за крутим бабиним боком.

— Тааак, — Оленка знітилась. — Ми ось… — Повела рукою на улов.

— Бачу-бачу: нашу рибу крадеш, мала злодюжко!

Дівча затремтіло й геть втратило голос, тільки поглядало на друга. Той мовчав. Баба скинула ще живих рибин у воду і міцно прихопила дівча за плече. Так вона і дотягнула Оленку пустою вулицею до її дому.

— От, приймай, Галка, свою малу, — підняла ґвалт стара. — Дивлюсь, всі ви тут однакові! І Ванька мого підбурила…

Сховавшись за бабину спідницю Оленка мало що розуміла з почутого: хто сіромахи, де п’янички і до чого тут риба. Відчула тільки, як щезає щось важливе і тепле. Ось був друг, а залишився тільки Ванька.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.