Вареники з полуницею, або Суперсила

Тонесенький шар ніжного тіста не міг стримати полуничного вибуху: солодкі потоки ягідної юшки змушували Оленку примружити очі від задоволення. Бабця Галя готувала неперевершені вареники з полуницею.

Вареничний день завше починався раненько. На великому бабиному городі клапті, відведені під полуницю, було видно з кухонного вікна. Схопивши стару побиту миску Оленка мчала на город прямо в нічній сорочці. М’який пісок, яким збагачували полуничну ділянку, зранку був ще вогким і прохолодним. Дівча сідало навпочіпки і старанно виглядало, де ховались червоні боки вже стиглих ягід. Не всі з них лягали в миску. Пісок тріщав на зубах, але воно того вартувало.

Перемиті ягоди лищали соковитими боками, поки баба замішувала тісто. Оленка уважно слідкувала за енергійними рухами бабусиних рук в білих борошняних хмарах. Дівчинка присипала горбики ягід цукром, а бабуся робила з тіста човники. Готові вареники з опуклими рожевими боками жінка занурювала в золотавий стравок вершкового масла і щедро посипала цукровою пудрою.

З року в рік літні канікули для Оленки починались так — з ароматом полуниці. Ще малою дівчинка винайшла найсмачніший спосіб їсти бабині шедеври: надкушувала краєчок, випивала соковиту, ще гарячу патоку начинки, і набивала тим вареником повного рота.

— Ба, ти будеш доїдати? — дівча задивлялось на останню порцію вареників.

— Ой, ні, — посміхалась та до онучки. — Бери, я вже не хочу!

Маленька їла і зачудовано думала до себе, як це бабуся може не хотіти тих вареників. Вони ж такі смачні! Є, мабуть, в бабусі якась суперсила…

***

— Ой, варенички, клас! — радісні крики доньки прокотилися будинком.

Їхнє сімейне гніздечко було комфортним і сучасним: великі вікна, зелений газон, кілька дерев і квіти. «Жодних городів і, не дай Бог, курей!» — такі були Оленчини умови. Виняток зробила тільки для невеличкої грядки полуниці.

Коли ягідки наливались запашним соком, Олена готувала вареники. Вдосвіта збирала полуницю, вимочувала її від піску, замішувала тісто за бабиним рецептом. На сніданок домашніх вже чекали запашні солодкі вареники.

— Мааам, — Аринка до всякої їжі мала великий апетит, а надто — до солоденького. — Ти ще будеш вареничок? — ласо дивилась на мамину ще повну тарілку.

— Ой, ні, щось не хочеться, — всміхалась Олена доньці. — Допоможеш з’їсти?

Радісні доньчині очі наповнювались зачудованим подивом: «Як не хочеться?!».

Олена дивилась на малу, замурзану полуничним сиропом, і посміхалась, повна тієї таємної і всюдисущої, бабиної суперсили.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.