Об’єкт «Д»

Майже кожна вулиця на дачному масиві впирається в Дніпро. Я йшов повз огрядні будинки і розумів, що ловити тут нічого. Майже всі вони нові і заселені.

Але ще з дитинства я пам’ятав, що тут зустрічаються старі покинуті халупи, хазяї яких могли не з’являтися роками. Звісно, з того часу багато чого змінилося, але пошукати було варто.

Через півгодини блукання я вийшов на вузьку вуличку, яка здалася підходящою. Можливо, через те, що виходила вона не до основного русла ріки, а до замуленого болота — пересохлого затоку, сповненого комарів, і по-справжньому заселених будинків тут було небагато. Деінде у дворах, а подекуди і просто обабіч дороги стояли такі колимаги, що я тільки диву давався — як воно сюди доїхало з Великого Києва?

А ближче до болота за гнилими дерев’яними парканами стояли такі ж дерев’яні, побудовані задовго до мого народження, покинуті оселі. Шибки у вікнах були давно вибиті, двори позаростали бур’янами і кропивою. Від них віяло такою тугою і безнадійністю, що мені раптово різко перехотілося туди заходити.

Чому я неабияк зрадів!

Це було найпершою ознакою, що з будинками щось не так. Найпростіший морок, яким, зазвичай, прикривають свої лігва об’єкти нижчих класів. Отже, я не дарма тут вештаюся під палючим липневим сонцем.

Якщо я правий, то Катрусі вже не допомогти. Бо не маніяк ховається в неохайному лігві і прикривається мороком, який навіть я, стажист, без особливих проблем здатний подолати. Майже впевнений, що там об’єкти класу «упир»!

Мене пересмикнуло від огиди, а потім — від люті. Мерзенні кровососи, що як шакали полюють в міських джунглях на найслабших — на наших дітей. Я вийняв з кобури пістолет, запхнув за пояс запасну обойму і переступив через паркан в тому місці, де він остаточно розвалився.

Я був правий — це було лігво.

І неправий одночасно! Тому що ніяких слідів дитини я тут не побачив. Втім, як і самх об’єктів. Чи то розбіглися, зачувши мисливця, що легко подолав їхній нехитрий морок, чи просто вирушили на полювання. Але ж зазвичай вони полюють вночі!

Я гидливо розкидав ногами ганчір’я, що слугувало нежиті постіллю, пошукав залишки звичайної людської їжі, і ще раз впевнився у своїй правоті — їжі не було, бо упирям вона не потрібна.

Я відіслав координати диспетчеру з короткими примітками, що і де я знайшов. Тепер тут з’явиться група чистильників, візьме лігво в облогу, вистежить і ліквідує об’єкти.

Переступаючи паркан в зворотному напрямку я помітив щось на гнилих дошках, з яких виступали ржаві цвяхи. Обережно нахилився і присвиснув з подиву. Це був жмут собачої шерсті.

Я заховав його в герметичний пакет, а пакет — в кишеню. Це може пояснювати пусте лігво. Можливо, собача зграя розігнала упирів. Собаки їх ненавидять, втім, як і все живе ненавидить нежить. Собака — друг людини і, по великому рахунку, також зброя в умілих руках. Собака інтуїтивно чує, що перед нею — наш спільний ворог.

Але я не бачив на ділянці слідів боротьби. Якими б тупими не були об’єкти нижчих класів, але без бою вони власне лігво не покинуть. Друга версія, більш неприємна — до зграї упирів прибився вовкулака.

Не слід вірити байкам, що нежить терпіти не може один одного і завзято ділить територію. Насправді, зброя різних класів відмінно працює у зв’язках, що робить її ще більш убивчою. Але об’єктів на землі значно поменшало завдяки нам, мисливцям. Тому працювати змішаними групами — недозволена розкіш в їхньому становищі.

Я дочекався чистильників, бо якось боязко було залишати простих дачників, хай навіть і небагатьох, поряд з упирячим лігвом, і поїхав до лабораторії. Жмут собачої шерсті пік мені кишеню. Не схоже, щоб в лігво хтось збирався повертатися найближчим часом.

Під вечір у лабораторії залишився тільки наш молодший експерт, Костя. Я здав йому здобич і вже зібрався дзвонити та доповідати Великому Сему, як в М.І.Ф. поза очі називали дядька Семена, але він мене випередив:

Тихо пискнув наручний комунікатор. Я поспішно прийняв виклик.

— Олексо, дівчинка знайшлася, — шеф трохи помовчав, а я не зрозумів, чому він повідомляє цю гарну новину таким заклопотаним тоном. — І маніяк знайшовся. Мертвий. В очереті на березі Дніпра неподалік старого причалу. Із слідами чи то вовчих, чи то собачих зубів на шиї. Ти далеко від місця подій?

— Через сорок хвилин буду там! — запевнив я. — Поліція нічого не чіпала?

— Та куди там! — форкнув дядько Семен. — Отой лейтенант, з яким ти говорив, сам дзвонив до нас і просив, щоб приїхав саме ти.