Об’єкт «Д»

Голова гуділа. Я йшов світ за очі по тихим дачним вуличкам, і кінці з кінцями в мене вперто не сходилися. Всі брешуть! Бреше Бабій, бо ніякий він не собака. Відверто бреше мала принцеса. І, нарешті, бреше вся мисливська теорія щодо об’єктів, бо факти безжально її спростовують.

Я присів столик вуличного кафе, замовив зелений чай і замислився.

Я не знав, що мені робити далі. Навіть не знав, в якому напрямку рухатися. Людина не може спілкуватися з об’єктами, не має над ними влади. Виходить, Катруся Ласкава не людина?

Маячня. Дівчинка живе в звичайній родині, я розмовляв з нею, я їй сподобався! А я мисливець, хоч і стажист.

Щодо того ж Бабія, інстинкти кричать мені, що це вовкулака, і не думаю, що я помилився. Але розум не сприймає таку реальність, коли вовкулака сумирно сидить біля ніг малої дівчинки, а упир — майже некерований об’єкт примітивного класу — покірно схиляє голову і виконує її накази.

Дідько, хто ти така?!

— Нудьгуєш, стажисте? — поряд на стілець плюхнувся лейтенант. — Що нового? — я мляво відмахнувся. — Розумію! Не для моїх вух ті новини. Наглядаєш за малою? Що в ній такого, мисливцю? Як там справа вбитого маніяка? Ще не час бродячих собак по дачах відстрілювати?

— Хіба що одного, — форкнув я.

— То це він покидька порішив? — пожвавився лейтенант. — А я тобі скажу, то й молодець!

Тут я був згодний, навіть шефу це казав. Не нечисть, а суцільні філантропи, щоб їм повилазило!

— Поговори зі мною, хлопче, — лагідно сказав лейтенант. — Я знаю, що ваші справи — секретні, але все ж таки, поговори! Тобі стане легше, повір!

Дідько, а він правий! Мені зараз конче потрібний співрозмовник. Хай навіть нічого не говорить, а лише співчутливо киває.

— Давай прогуляємося, стажисте, — лейтенант встав і поманив мене за собою.

Ідея показалася вельми слушною, і через хвилину ми вже заглибилися в лабіринт порожніх в цей спекотний обідній час дачних вуличок.

Якось так вийшло, що я розказав йому геть усе, без жодних купюр і застережень.

— То ти думаєш, що пес, то зовсім не пес, а отой ваш… об’єкт? І що? Він полює на дівчинку? — роздумливо запитав лейтенант.

— Ні, я бачив, як він корився! Він її захищає.

— Від кого?

— Від будь-кого. Вчора він вбив маніяка, що мав невдачу зазіхнути на Катрусю, а сьогодні її охорона вже посилена упирем. Хтось береже малу, як зіницю ока. І цей хтось також має над ними владу.

— Не розумію! Ти ж казав, що упирі — то примітивні типи.

— Та й вовкулаки від них недалеко пішли. Я й сам вже нічого не розумію!

— І що будеш робити? — в його голосі промайнуло ледь помітне напруження.

— Це не мені вирішувати. Мабуть, дівчинку ізолюють, всю її ікласту охорону переб’ють… Так буде краще для неї.

— Ти впевнений, що це буде краще саме для неї, а не для М.І.Ф.? — украдливо запитав лейтенант.

Я різко зупинився. А чого це, справді, я так розговорився?

Бовдуре, цьому може бути лише одне пояснення!

— Ти не лейтенант!

— Не було ніякого лейтенанта, — лагідно сказав перевертень. Його обличчя стало мінливим, як відображення у воді, по якій пробігла хвиля. — Ох, Олексо! Що ж мені з тобою робити?

Я відступив на крок, хапаючись за пістолет, і виявив, що знаходжуся на березі того самого болота, неподалік від лігва, з якого ще вчора ввечері зняли облогу.

Із-за кущів мовчки вийшов Бабій. З іншого боку вулиці заходила пара упирів.

— Навіщо тобі дитина? — хрипким голосом спитав я. — Що ти з нею будеш робити?

— Краще б ти спитав, що я збираюся робити з тобою, маленький мисливцю, — розсміявся він. — Я хотів тебе вбити ще в перший вечір, але… мені стало цікаво, як далеко ти зможеш зайти. Ти молодець, стажисте! Не дарма ти сподобався хазяйці.

— Хазяйці?! Ти з глузду з’їхав, перевертню? Вона — людина!

— Невже? Хіба людина може підтримувати з нами ментальний зв’язок? Хіба ваше плем’я може нас розуміти? І нарешті, хіба людина зможе нами керувати, коли подорослішає? В ній є кров тих, хто створив нас, наших справжніх хазяїв. Вона — на межі між вами та нами.

— Навіщо ти все це мені розповідаєш? — спитав я.

До пістолета було не дотягнутися. Я лише стажист, пручатися перевертню — марна справа.

— Бо я передумав тебе вбивати.

Оце так несподіванка!

— Вважай це кроком на зустріч і жестом доброї волі, — продовжив перевертень. — Не тільки ви, а й ми втомилися від війни на знищення. Ми — зброя, а не тупе знаряддя. І ми зрозуміли, що наша стратегія хибна.

— Сподіваєшся, що зможеш виростити собі «хазяйку», яка придумає більш ефективні способи війни замість ваших застарілих програм?! — захлинувся люттю я. — Хочеш використати людський мозок в своїх брудних цілях?

— Не без цього, — скупо посміхнувся він. — Почуй мене, Олексо! Ця дитина мала зростати проміж вас, але під нашим наглядом. Але ти почав копати! Саме тому дитина зникне, і ви, мисливці, не зможете знайти ані її, ані її сім’ю, ані інших таких же дітей. Ми не згодні на капітуляцію, ми прагнемо переговорів. І таки, як вона, запорука тому, що ви, люди, рано чи пізно зможете нас вислухати.

— Інших?… — прошепотів я.

— Звісно, вона така не одна, — кивнув перевертень. — Подякуй їй. Я не тільки залишу тебе сьогодні в живих, але й поповню вашу класифікацію, — тут він іронічно посміхнувся, — об’єктів. Можливо, ви нарешті зрозумієте, що завжди мали справу із суб’єктами. Перекажи це старшим. Думайте, мисливці!

І за мить я лишився один на порожній вулиці з пекучим сонцем над головою. В руках у мене був папірець. Я розгорнув його і прочитав:

«Об’єкт «Д»: в людській міфології відомий, як двоєдушник. Той, хто має від народження дві душі, людську та іншу, та володіє особливою силою. Йому підкоряється зброя, яку люди називають нечистю».