Інші казки

Старий козак сидів під великим дубом та палив люльку. Почухав потилицю та замислився. Чутки, які доходили до нього останні дні не давали спокійно заснути.

І хоча щойно він відмахнувся від побратима, сказав йому що це все балачки, тривога не залишала його душу.

Дід Панас, як звали старого, ще багато років тому отримав славу не тільки хороброго козака, а ще й характерника. Не раз його вміння ставали в нагоді побратимам. Колись він навів мару на величезне бусурманське військо, і невеличкий загін козаків, який здався приреченим з легкістю переміг, а потім звільнив бранців, яких чужинці хотіли продати у рабство в Кафі.

Багато чого могли розповісти за нього побратими та й звичайні люди. Та сам Панас не дуже любим хвалитися. Лише на якесь свято, в колі побратимів міг розповісти щось. Розповідав довго, за його розповідями час пролітав непомітно.

У своєму рідному селищі дід навчав молодих парубків, та дівчат козацькій майстерності та чаклунству. Учнів обирав сам. Міг бачити чи є в того, чи іншого парубка здібності, і радо брав навчати.

За ці роки навіть побудував невеличку школу де навчалися та мешкали учні.

Не усі селяни були цьому раді оскільки навчати дітей йому допомагали кілька місцевих знахарів та навіть одна відьма, яку усі побоювалися. Та з поваги до старого козака терпіли подібне небезпечне сусідство. Насправді та відьма зовсім не чинила зла, а чутки на неї розпускали селянки якім вона відмовила в якихось чорних ритуалах.

Багато його колишніх учнів вже добре проявили себе захищаючи рідну землю.

Та як то кажуть в родині не без потвори, не все міг передбачити характерник. Серед учнів траплялись і запроданці, які чинили злочини, користуючись набутим знанням.

Саме про одного з таких і розмірковував козак. Владислав Мартинюк, а тепер Влад Мортов, продався московитам. Багато козаків загинуло під час тієї лютої битви.

Картини тих подій спливли перед очима старого. Тоді загін московитів, який очолив запроданець вночі напав на невеличке селище. Там в той час перебували його побратими.

Та не розрахував запроданець свої сили. Козаки зуміли відбити ворогів. А один з його учнів, а вірніше одна зуміла шаблею відрубати Мортову половину носа. На жаль для неї, як і для іі чоловіка ця ніч виявилась останньою. Вони загинули, та врятували синочка Ігора.

Тепер це вже не немовля, а шустрий парубок, навчається у його школі. Ще той бешкетник.

Дід усміхнувся коли згадав його останню витівку з іншими шибайголовами.

— Пане сотнику, он ви де, — почувся голос коваля Василя Агридчука.

Цей велетень вселяв жах своїм виглядом. Але в селищі усі знали, що він найдобріша людина, яка не здатна завдати шкоди. Якщо звісно не йшлося про ворогів, тоді Василь насправді ставав лютим звіром та розрубував чужинців важкою шаблею.

— Стара, хвора людина не може побути наодинці? — суворо відповів дід Панас.

— Перепрошую, — знітився чоловік, — я хотів... Ну якщо...

— Кажи вже, як припхався.

— Ця трійця... Ігор, Горпина, Роман.

— Що вони знову накоїли? Горпина скнару шинкаря на цапа знову перетворила? Роман використовував кожуха–невидимку, щоб підглядати за дівками з сусіднього села? Ігор з Дмитром знову побився. Ти ж сам казав, що той нахаба Мелфчук замість того, щоб постійно хвалитися шляхетним походженням, краще б навчанням займався.

— Річ у тому...

— Кажи вже!

— Вони знову розпитували за таємний схрон.

— І що ти відповів?

— Як завжди, сказав що це нісенітниці.

— От і добре. Без цих бешкетників проблем вистачає

— Гадаєте селяни дійсно бачили клятого. ну ви розумієте кого.

— Мортова, хотів сказати. Шкода тоді не добив того щура. Добре Лілія Петрик тоді йому пів носа відрубала. Шкода не встиг на допомогу, досі картаю себе... Стільки людей міг врятувати.

Скупа сльоза виступила на очах старого характерника.

— Не коріть себе, ви зробили все можливе. Бачите яким козарлюгою Ігор росте.

— Але його батьків вже не повернеш, — відповів дід Панас, — як навчав цього запроданця, мав здогадатись що він уявляє з себе. Я його навчив усього, я й мав його знищити. Я ж відчував, що московити готують військо, і знав хто їм допомагає.

Характерник зробив невелику паузу, подивився на співрозмовника, і додав.

— Не знаю звідки у наших бешкетників розмови про старий схрон, та вочевидь хтось насправді звідти зміюку випустив. Селяни не тільки з нашого села скаржаться, що хтось в них курей краде. Кажуть щось повзе по траві, лякає людей. Добре, що не нападає, хоча це справа часу.

— Так це правда?

— Правда, але тільки спробуй розпатякати.

— Ви ж мене знаєте...

— Ось тому й кажу, — усміхнувся старий.

У шинку зазвичай збирались мешканці селища не тільки з'їсти чогось смачненького, або випити, а також задля того, щоб обговорити останні новини. Рідко навіть якась дрібниця залишалась непоміченою допитливими селянами. І весь вечір можна було послухати розповість про сварку двох сусідок, або бійку чоловіків, та навіть про те, як хтось у старенької бабці поцупив курей. Історія обростала все новими подробицями, і наприкінці зазвичай мала небагато спільного з правдою.

Стіни шинка були збудовані з глини змішаною з соломою, що надавало будівлі тепло та стійкість.

Дерев'яна оздоба у вигляді різьблення та різноманітних візерунків прикрашала фасади. На даху гострі стріхи з рушникоподібними викрійками на краю символізували гостинність та захист.

Усередині розташовувались великі зали де стояли дерев'яні столи зі стільцями. Стіни прикрашали вишивки та рушники, а також кілька картин з зображенням стародавніх лицарів. В куточках залів встановили дерев'яні полиці, на яких виставляли усілякі дрібниці на продаж, або просто для краси.

У центрі кожної зали розташовувалось вогнище на якому готували різні страви. Як раз у цей час помічники шинкаря готували смачну юшку, та сперечались між собою, щодо кількості солі.

Поки в залі сиділо лише троє відвідувачів. Двоє хлопчаків не старше дванадцяти та дівчина, їх ровесниця.

Перший з хлопців був високим та струнким з виразними рисами обличчя та чорним волоссям. На лобі у хлопчини був шрам у вигляді блискавки. Його товариші добре знали, як він його отримав. Це сталося в ту страшну ніч, коли ворожий загін, під командуванням зрадника Мортова, напав на невеличке селище, де мешкали батьки хлопця.

Одягнений Ігор, як звали хлопця, був у білу сорочку з вишитим візерунком та сіро-коричневу жилетку.

Другого хлопця звали Романом, він мав руде волосся, та був трохи нижче за Ігора.

Хлопець одяг довгу куртку-камзол, який прикрашали кольорові стрічки та китиці, та вузькі штани. На ногах в нього були міцні шкіряні чоботи.

Горпина, як звали їх супутницю, була красунею зі світлим, кучерявим волоссям, ніжним обличчям та розумними очима. Дівчина одягла довгу легку сукню з багатошаровими спідницями.

Друзі жваво обговорювали завдання, яке отримали в школі.

— Ви обидва спочатку не слухаєте, що каже вчитель, а потім нічого не можете зробити. Я ж не можу постійно за вас це робити, — сварила друзів дівчина.

— Ну варити цілющий відвар, ще навчимося, не хвилюйся, — відповів Ігор.

— Тільки як згадаю коли ти готуючи протиотруту від змії майже усе переплутав, невже не можна вивчити чим вона відрізняється від протиотрути від вовчого укусу, — не вгамовувалася Горпина.

— Та це пусте, от дід Панас обіцяв скоро навчити сповільнити час, щоб ворожі кулі та стріли оминати, — втрутився в розмову Роман.

— І ти вважаєш раз послухав та навчився, це роки тренувань до твого відома!

— Роки тренувань, — передражнив дівчину Роман.

— Будеш дражнити не прохай допомогти!

— Годі тобі, дай хоча б доїсти спокійно.

— Знову сваритесь, — усміхнувся Ігор, — мене хвилюють чутки, що селяни бачили Мортова.

— Хіба він не загинув, коли твоя мати йому ніс відрубала? — спитав Роман.

Горпина кинула хлопцеві злий погляд, оскільки розуміла, що Ігору важко згадувати про це.

— Різне кажуть, — відповів хлопець, — кажуть його поплічники, які зуміли втекти довезли пораненого ватажку до Московії. Там він довго лікувався, та став на ноги.

— До речі Женька кудись поділася, — схвильовано промовив Роман, — влетить мені від матері через неї. Скільки її не відмовляв, вона усе за своє. "Усі мої брати козаки, та ще й на характерників вчаться. Он Петро з Микитою вже на басурманів ходили, я чим гірша".

— Якби вона не мала здібностей, дід Панас її не узявся б її навчати, — стала на захист сестри товариша Горпина.

— Ну якщо вона виросте такою, як пані Мотря, то не чувайтеся басурмани, — посміхнувся Ігор.

— А ще у її речах цей дивний щоденник знайшов, — Роман протягнув товаришам дивний зошит.

Ані Роман, ані Горпина чомусь не зуміли його відкрити, але коли його узяв у руки Ігор, то він миттєво відкрився.

На першій сторінці великими літерами було ім'я власника

— Владислав Мартинюк, — прочитали друзі вголос.

— Десь я це ім'я чула, — промовила дівчина, — тільки не пригадую що саме.

Далі йшли нерозбірливі записи різними мовами.

— Якісь дивні замовляння, з того, що змогла розібрати, — сказала Горпина товаришам, — ніколи не бачила подібного.

— Ну як ти не знаєш, то про нас і годі казати, — трохи засмучено відповів Роман, — що там далі...

Ігор перегорнув кілька сторінок.

— Дивно, пустий аркуш, — промовила Горпина.

Та коли на нього впало світло від ліхтаря на стіні на папері почали проявлятися літери.

— Таємний схрон зробив князь ... Не можу розібрати... а ось тут ... 1271 рік... обережно протиотрути немає... — більше не розібрати, — зміг прочитати Ігор

— Нехай Горпина спробує, — майже благав Роман.

Та як дівчина не намагалася, нічого не виходило.

— Принаймні цей схрон таки існує, — припустив Ігор.

— І де нам його шукати?

— Якщо твоя сестра таки знайшла його, або відправилася на пошуки?

Дівчина перегорнула, ще кілька сторінок.

— Гляньте сюди, — радісно вигукнула вона, — здається я знаю де шукати схрон. Тут усе чітко написано, навіть намальовано.

Дівчина вказала на дивний малюнок.

У цей час до зали зайшов ще один відвідував. Трохи незграбний, повненький хлопчина середнього зросту з темним волоссям. Побачив приятелів, які сперечалися за столом і радо поспішив приєднатися до них. Та через поспіх зачепив інший стіл.

— Не подряпався? — спитала Горпина.

— Дякую, усе добре, а куди ви збираєтеся?

— Далеко, — випалив Роман.

— В нас справи, — люб'язніше, ніж товариш відповіла Горпина.

— А з вами можна? — не вгамовувався хлопець.

— Ні, ми самі, — відрізав Ігор, — хоча якщо бажаєш допомогти скажи діду Панасу...

Дівчину в трьох словах переказала усе Назару Довгому, як звали хлопця. Через незграбність він часто отримував на горіхи від вчителя, а також мав вислуховувати насмішки товаришів, коли через це потрапляв у халепу. Хоча Ігор з Романом зазвичай захищали хлопця від надто розумних, на їх думку, жартівників, з собою його не взяли. Справа серйозна, а він може все зіпсувати.

За кільки хвилин трійця щосили бігла через густий, темний ліс. Взагалі дітям забороняли заходити далеко в ліс. Особливо вночі. Зазвичай вони якщо й ходили в ліс, то в супроводі когось з дорослих селян. Друзі полюбляли ходити з кремезним ковалем, Василем Агридчуком. Він добре знав усі лісні шляхи, які інші не знаходили. До того ж за час подорожі розповідав про свої походи. Особливо коли розповідав, як з побратимами пробирався через ліс до ворожих таборів. І як одного разу зумів втекти з полону, і кілька днів ховався від переслідувачів у лісі.

А ще розповідав багато цікавого за цілющі трави та рослини, які можливо відшукати у лісі. А також про містичних мешканців, а з деякими з них навіть знайомив.

З допомогою Василя друзі впоралися б значно швидше, те розуміли, що він не відпустить їх нікуди. Та попри небезпеку вони рухались далі. Часто здавалося, що з чагарів хтось дивиться величезними очима, і ніби хтось кличе до лісу. Але вони не звертали з відомої їм стежки. Хоча неодноразово здавалося, що заблукали.

І от нарешті опинилися біля напівзруйнованого старовинного маєтку. Колись давно, майже століття тому, він належав одному жорстокому пану. Той знущався з селян, багатьох катував за найменші провини. Та одного разу селяни не витримали. Як раз в той час відбувалося одне з численних козацьких повстань. Вони допомогли звільнитися від ката.

— Якщо вірити легендам, — промовила Горпина, — саме тоді козаки й відшукали таємний схрон. Навіть колишній господар маєтку не знав, за його існування.

— Як же він не здогадувався?

— Він використовував підземні ходи, щоб катувати селян, але далеко не заходив. Та й не кожному може відкритися вхід до нього.

— Так що там взагалі, в тому схроні?

— Якась величезна гадюка, яка щось оберігає.

— І за стільки років вона не вмерла від голоду? — недовірливо спитав Роман.

— Це не звичайна змія, а чарівна істота. Вона впадає в сплячку на кілька століть, а потім щось, або хтось її пробуджує.

— Якщо цей хтось, клятий Мортов? — вигукнув Ігор.

— Йдемо швидше, якщо Женя таки там, ми маємо її врятувати.

Кілька хвилин вони йшли напівзруйнованим коридором, а потім знайшли сходи, які вели до низу. Знову опинилися в темному, страшному коридорі.

Навіть через стільки часу тут відчувався жах та біль, яку відчували бранці підземелля.

На щастя Горпина, завдяки якомусь закляттю спромоглась розпалити смолоскип, і друзі бачили все навкруги.

— А куди далі, це стіна! — розчаровано промовив Роман, який втрачав надію відшукати сестру.

— А може вона взагалі сюди не пішла, — спробувала заспокоїти хлопця Горпина.

— Ні я певен, що вона дісталася сюди, ви просто не знаєте її, як я. Звідки вона узяла той клятий зошит.

Промовив хлопець, та кілька разів від розпачу вдарив кулаком по стіні.

— Зачекай-но, — спробував заспокоїти його Ігор, — а це що таке?

Хлопець легенько доторкнувся до великого каменю, який ледь випирав зі стіни.

— Він трохи тепліший, ніж інші, — пояснив Ігор, і почав нашіптувати якесь дивне замовляння.

— Що це він, — здивувався Роман, — зазвичай ти в нас майстер по замовляннях.

Горпина лише знизала плечима.

Несподівано почувся дивний не схожий ні на що звук, а за мить стіна кудись поділась і всі троє опинилися в просторій залі.

— Що це ти зробив? — здивовані товариші звернулися до Ігора.

— Сам не знаю, звідки взялося в голові, ніби хтось нашептав його мені. Он погляньте, там хтось стоїть!

Вдалині насправді вони побачили дві постаті.

Хоча вони знаходилися глибоко під землею, в залі було світло. Коли друзі підійшли ближче, то побачили якогось невідомого чоловіка, та сестру Романа. Дівчина стояла ніби зачарована.

— Женю, ти як? Навіщо сама сюди...

Та дівчина не відповідала. Дивилася на них скляними очима, ніби нічого не розуміла

— Що ти зробив з нею тварюко? — звернувся хлопець, до чоловіка, який увесь цей час стояв до них спиною.

— Не смій так розмовляти зі мною, вишкребок, — прошипів чоловік, та нарешті повернувся.

Це був високий чоловік, зі злим, блідим обличчям. Впадало в очі, те що в нього не було частини носа. Хоча ніхто з трійці раніше не бачив його, та сумнівів в тому, хто це не було

— Влад Мортов...Невже...

— Так, я живий, і повернувся, — зле вишкірився чоловік.

— Що з дівчиною?

— Їй ви вже не допоможете, — відповів чоловік та зловісно зареготав, а потім додав — узяти їх!

Друзі не зрозуміли спочатку, кому саме віддав він наказ. Та за мить побачили два червоних ока, які дивилися в їх бік. Потім звук, ніби щось величезне тягнуть по підлозі. А потім побачили величезну змію, яка повзла в їхній бік.

— Поглянь яка велика, — ледь стримуючи переляк вигукнула Горпина.

— То ви не знаєте мою тітку, особливо коли вона з сусідкою та кумою збираються! А це так, змійка, — посміхнувся Ігор.

Друзі знали, як важко живеться хлопцю в тітки, після загибелі батьків.

Роман дістав шаблю, та кинувся на небезпечну істоту. Але за мить до того, як здавалося він зможе поранити змію він закляк, стояв та не рухався, а потім виробника шаблю, та впав.

Змія наближалася та наближалася до друзів. Ігор відчув що його шабля стає надто важкою, щоб її тримати. Здавалося ось-ось і він випустить її. Та Горпина промовила якесь замовляння, яке розвіяло чари Мортова. Ігор спромігся добігти до змії, та відрубав їй голову.

Влад помітно лютував, вочевидь не очікував від підлітків гідного опору. Дістав шаблю, та атакував Ігора. Хлопець добре оборонявся, та майстерність супротивника давалася в знаки. Кілька разів хлопець ледь встиг відскочити від разючих ударів. До того ж супротивник почав використовувати чаклування. Миттєво зникав, та з'являвся позаду Ігора. Вмінь хлопця вистачало лише на те, щоб не дати себе зачаклувати, як той вже зробив з Романом та Женєю.

Влад ніби грався з супротивником, показував свою перевагу, та не поспішав вбивати.

Горпина, яка краще розумілась на замовленнях намагалася допомогти товаришу, але марно. А в якийсь момент почала задихатися.

Мортов вишкірився та прошипів:

— Кидай зброю Ігоре, або твоїй подрузі кінець.

— Ні, не роби цього, — з останніх зусиль вигукнула дівчина.

Та Ігор перелякалася за неї, та випустив зброю.

— Як же з вами легко, — єхидно промовив чарівник, — я можу зараз вбити вас усіх та в мене пропозиція для тебе.

Він подивився на Ігора жорстким, крижаним поглядом.

— Коли в ту ніч, твоя мати, невідомо яким чином зуміла тебе врятувати, та поранити мене, я втратив частину своїх сил. Та тепер, через багато років, я можу повернути колишню міць.

— А ми з друзями тут до чого.

— А до того, що ти маєш допомогти мені в одному ритуалі. А потім якщо забажаєш, можеш приєднатися до нас.

— До кого, це до вас?

— До москалів, їх цар обіцяв зробити його князем, і дати багато земель, якщо він допоможе перемогти козаків, — випалила Горпина, яка вже трохи відійшла.

— Я зробив би це ще тоді, якби не твої батьки та інші дурні!

Ігор захотів кинутись на Влада, та все ж втримався.

— Погоджуйся, не пошкодуєш, — протяжним голосом промовив чарівник, — поміркуй добре, все одно ми переможемо вас. А якщо ти підеш з нами забезпечиш собі багате життя.

— Та пішов ти, разом зі своїми московитами!

— А ти такий же бовдур, як і твої батько з матір'ю. Хоча на інше, я і не сподівався.

Він направив шаблю на хлопця, і вже намагався вдарити, коли почув кроки

Ігор помітив здивованість на обличчі Влада. Вочевидь це не хтось з його поплічників. Принаймні він сам не очікував, когось побачити тут крім них. Десь в глибині душі з'явилася надія, що Назар встиг повідомити про небезпеку козаків, і ті відправились слідом.

Дивна постать наближалась, та коли світло впало на його обличчя, друзі знітилися, пізнавши свого товариша незграбу Назара.

— Тікай звідси, — щосили крикнув Ігор, — ти й нас не врятуєш, і себе загубиш.

— І все-таки я спробую, — з незвичною для себе впевненістю відповів той, і рушив в їхній бік.

Ігор не міг не помітити дивні зміни в побратима. На перший погляд, все той незграбний парубок, з якого зазвичай кепкували інші учні, та щось в ньому змінилося. Якась впевненість, та хоробрість, яку вони раніше не помічали за Назаром.

— Хто в нас тут такий хоробрий, — зареготав Влад, — дурник та незграба, я спостерігав за вами усіма, і бачив що ти ні на що не здатний!

Він зле зареготав, намагаючись якомога сильніше принизити хлопця.

Той пропустив повз вуха образи чарівника, подивився на товаришів, та впевнено промовив:

— В ту страшну ніч, ти мерзотник забрав життя не лише батьків Ігора. Багато людей загинуло від твоїх поплічників. Серед них і мої батьки...

Влад спробував використати одне зі своїх замовлянь, та на парубка це не подіяло.

— Я був певен, що це ти підкинув щоденник сестрі Романа, щоб потім виманити сюди моїх побратимів. Я слідкував за ними, і тепер я тут, щоб помститись!

Той лише зареготав, та спробував атакувати Назара.

— Як смієш ти погрожувати мені, наймогутнішому чарівникові! Ти навіть від своїх однолітків захиститися не вмієш!

— А, чого це наймогутніший чарівник, — парубок награно розреготався, — не може собі відрубаний ніс відростити?

Влад розлютувався, та кинувся на Назара. Той з небаченою швидкістю дістав шаблю, та ніби граючись, відбив удар.

Горпина скористалася бійкою та зуміла привести до тями Романа, а от з Женею виявилось складніше.

— їй потрібен відвар, і бажано скоріше! — промовила Горпина, коли уважно роздивилась дівчину.

А тим часом Назар продовжував відбивати удар за удар. Хлопці неодноразова тренувалися битися на шаблях, і Назар зазвичай програвав супротивникам. Хоча потім Ігор згадав, як нещодавно тренувався з ним, і той якимось чином вибив його шаблю. Тоді Назар віджартувався з цього приводу, мовляв, везіння. Та тепер Ігор розумів, що побратими далеко не той, яким здається

А Мортов все більше й більше втрачав контроль над собою. Особливо після того, як не подіяло кілька замовлянь, і не вдавалося навести мару на супротивника. Від розуміння того, що чари більше не діють скажено розлютився, Назар навпаки впевнено бився, складалося враження, що хтось могутній керує усіма його рухами. Мортов вже не бачив нічого, крім посмішки на обличчі супротивника.

Ще кілька спроб розробити нахабного шмаркача. Ось зараз він покінчить з ним, а потім вб'є інших, без жалю. Вони насмілились кинути йому виклик, та хто вони так, проти нього.

Замах, знову удар... Та парубок знову відскокує від нього, ніби дражнить.

Годі бавитись, треба пускати кров шмаркачу, пролунало в голові Мортова. Він щосили кинувся в атаку, на мить здалося, що він розрубає супротивника... Ось і все... тепер треба узяти кров Ігора, зовсім трохи, для ритуалу вистачить, та перед тим, він помститься, знищить цих цуценят... Кров... Чия це кров?

Знесилений впав на землю, та побачив майже неушкодженого Назара, та інших шмаркачів...

Друзі дивились на те, як їх побратим, в черговий раз відскочив від ворога, та зумів нарешті поцілити в нього. Згустки чорного, страшного диму вирвались з понівеченого тіла запроданця. І за мить залишився лише скелет, який потім зник.

— А якщо він і цього разу врятується? — трохи відійшовши від шоку, спитав Ігор.

— Усе може бути, та наразі ми перемогли, і він нам більше не зашкодить.

— Батьки, коли помирали передали мені свої сили, та вони пробуджуються лише в разі небезпеки, — пояснив здивованим товаришам Назар.

— А тепер усі біжимо додому, а то на горіхи від діда Панаса отримаємо. Я як раз зроблю відвар, який поставить на ноги Женю, — майже наказала Горпина

Старий характерник тим часом стояв неподалік від них, та усміхався. Справжніх козаків виховав!