Нежива

Олексій підвівся на ноги, коли Аліна зникла у нічній темряві. Все, що він встиг помітити, це, як її темний силует зник на даху наступного будинку. Хлопець зупинився перед вікном, взявшись за кватирки, і чомусь довго дивився вслід дівчини, що зникла вночі. Він був Рубіном, людиною, яка у свої сімнадцять років підкупила добру половину поліції Сансета, завербувала навіть офіцера, по крихтах, повільно, але невблаганно вершила свою помсту. Був лідером однієї з найбільших та смертоносних банд злочинної сторони Сансета, людиною, яка отримала своє прізвисько Рубін за кількість убитих ним людей та пролитої крові. Але він не міг дізнатися про секрети свого Скорпіона, хоча з її допомогою знав таємниці та скелети в шафі кожного високопоставленого жителя Західного міста. Підколоти Аліну, так що вона неминуче відкрилася, стало справою принципу, тільки ось сама дівчина якимось дивом легко впізнавала всі його задуми. Чорт, вона навіть дізналася, що він спав з Олею, яка була хіміком їхньої банди.

Похитавши головою, Олексій нарешті зачинив вікно, затулив штори і сів назад за стіл, взявши до рук листок паперу зі звітами про доходи бару. Школу йому закінчити не вдалося, до «Смертників» він приєднався, коли йому було трохи більше одинадцяти, після того, як старшу сестру вбило НС на фабриці. Він і Катерина залишилися під опікою бабусі після того, як від чергового спалаху «чорного» грипу померли батьки. А за шість років померла і бабуся, і дев'ятирічний Олексій залишився під теплим крилом дев'ятнадцятирічної сестри. Щоб отримати хоча б жменьку грошей, вона пішла працювати на фабрику «Чудових засобів Яна Соболя», працювала з хімікатами по десять годин, але приносила достатньо імале, щоб у них була їжа. Цифри на аркуші розпливалися в очах, і Олексію довелося зняти окуляри і стиснути перенісся, щоб зір повернувся в норму. Скільки він нормально не спав? Два тижні? Три? У двері постукали.

— Увійдіть, — втомлено сказав хлопець, сівши рівніше і знову надівши позолочену оправу назад. Потім обсмикнув краї чорних рукавів водолазки та комір. Якщо вже йдеш до мети, йди до неї в пристойному вигляді. У кабінет зайшов хлопець років шістнадцяти, з гладко прилизаним рудим волоссям і безбарвними сірими очима. Його кроки були настільки швидкими, що, здавалося, він зараз підстрибне до стелі, та й вираз обличчя свідчив про щось явно радісне — радісне щодо «Смертників». Хлопець сів біля нього і віддав йому складений удвічі аркуш паперу. — Що це, Феєрверк? — підняв обидві брови Морозов, взяв в руки зімʼятий аркуш та розгорнув. Швидким, але тонким почерком була написана хімічна формула.

— Оля справжня чаклунка! — вигукнув Діма, сплеснувши руками, але тут же натрапив на його крижаний погляд з тією самою ноткою погрози, яка ніколи не обіцяла чогось доброго. Кашлянувши, хлопець стриманіше продовжив. — Ми з Олею розробили нову формулу вибухівки. Додали соляну кислоту, тепер ми можемо підкласти це в офіс Соболя. Після вибуху всіх присутніх накриє хвилею хлорного газу.

— Скільки потрібно днів?

— Чотири, при наявності усіх потрібних реактивів. На щастя, солі в нас достатньо.

— Як тільки будете готові, організуймо вибух, — кивнув Олексій, відкладаючи принесену йому записку. — Вільний.

Діма кивнув і встав, прямуючи до дверей, на його обличчі сяяла щаслива усмішка — ох, любив він вибухівку. Щойно Феєрверк взявся за ручку, Морозов раптом зупинив його, встаючи з-за столу. Розрахунки йому не давалися.

— Попередь усіх, що я відлучився до світанку. Нехай Володимир залишається за головного, — хлопець узяв пальто з вішалки, одягаючи його на плечі. — Сподіваюся, ви в змозі три години пробути без мого контролю та не підірвати будинок?

Діма слухняно кивнув і зачинив за собою двері, а Олексій став перед дзеркалом і, коли глянув у свої золоті очі, раптом помітив у їхній глибині бірюзовий проблиск. Аліна знову не виходила з його голови. Вона зрозуміла смак вбивства досить швидко, хоча Олексій чудово бачив журбу в її очах, щоразу, коли до їхніх ніг падала нова жертва. Може, вона тому ховала свої руки? Адже як тільки їхній план відбудеться, вона піде від них, забуде ці два роки, як страшний сон, і знову стане звичайною дівчиною, яка думатиме про вечірки та майбутнє. І після цього просто скине рукавички, викине, як непотрібні і дуже неприємні спогади. Морозов видихнув і смикнув лацкани пальто, після чого вийшов із кабінету, зачинивши за собою двері.

Відпочиваючі внизу Смертники підняли голову, коли він спустився. Ті, хто не був зайнятий роботою або їли прісну кашу, запиваючи дешевим пивом, або грали в карти. Вони кинули йому вслід коротке привітання, на що Олексій відповів кивком голови і вийшов надвір.

То була зоряна ніч. Яскраво світив місяць, окреслюючи силуети занедбаних будинків та могил старого цвинтаря. Хлопець швидким кроком попрямував безлюдною дорогою, орієнтуючись на вогні сусіднього району. Він був досить жвавим, там були десятки барів, кафе та будинків насолод. Адже це був Сансет. Місто, яке поєднувало у собі і бізнес-центр, і культурну столицю, і злочинність із брудом. Розділене по різних районах, усе це ділило місто немов окремі країни, де в кожного своє призначення. Свого часу Олексій вивчив кожен будинок, кожну будівлю столиці, знав усі мостові та магістралі. Заглянув і в ліс, що оточував місто з північного боку, і в порт, який був виходом в море з півдня.

Попереду з'явилася «Орхідея». Невелика будівля яскраво-червоного кольору із суцвіттями рожевих та білих штучних орхідей, що вились по його чорних колонах. Ще одна гордість Рубіна, кожну частинку якої він добував своєю кров'ю та потом. Вони з Жовтогрузовим викупили стару будівлю п'ять років тому, з ініціативи дванадцятирічного Олексія, і відбудували з неї один із найуспішніших барів Сансета. Люди приходили, залишали свої гроші, які забезпечували життя Смертникам.

Хлопець недовго постояв перед входом, вивчаючи будівлю, немов бачив її вперше, хоча знав кожен його закуток краще за будь-якого працівника. Потім поправив пальто, окуляри та провів рукою по волоссю. Варто йому з'явитися в «Орхідеї», як усі розмови відразу вщухнуть, на нього обернуться десятки очей, хтось вигукне його ім'я, а потім знову все стане живим і таким звичайним. Дивлячись на своє відображення в округлому склі, Олексій подумав, що йому просто необхідно поспати. Але наближалося літо, а значить і ціль, якої вони прагнули два роки. Не можна кидати те, до чого готувався так ретельно і довго. Коли-небудь вони закінчать свою помсту. І після перемоги можна буде поспати.

Вітер скуйовдив чорні локони на його голові і зачепив полу сірого пальта. Так, був кінець травня, але все ж таки клімат Сансета залишав бажати кращого. Вище за 20 градусів температура не піднімалася навіть у липні, аномальна спека — 23, здається, у п'ятдесят восьмому. Вдихнувши на повні груди, Рубін зайшов усередину. Коли двері за ним зачинилися з тихим клацанням і він опинився в просторій зелено-червоній кімнаті, зі стінами, прикрашеними рожевими малюнками орхідей та чорними меблями, все сталося так само, як і зазвичай. На нього обернулося з десяток відвідувачів, потім якийсь низькорослий повненький чоловік у строгому костюмі, що сидить у кутку, сказав:

— Милість Річекса* з вами! — Морозов відповів йому коротким кивком та пройшов до бару.

Коли всі знову пожвавішали, заговорили, і знову почувся мелодійний дзвін келихів і чаш, Олексій помітив хлопця, що сидів на високому чорному стільці біля барної стійки нефритового кольору. Йому було на вигляд не менше двадцяти років, його руде волосся було зібране в хвіст на потилиці, а блакитні, майже волошкові очі дивилися з якоюсь часткою юнацької наївності. Оманливі очі. Олегові було двадцять два, і незважаючи на те, що до Смертників він приєднався не так давно, його варто було боятися.

— Привіт, Олег, — на видиху сухо сказав Олексій, сідаючи на сусідній стілець і спираючись руками на стільницю. Краєм ока він помітив, як між ними поставили чарку коньяку. Олег тільки до неї потягнувся, але Морозов спритно схопив і залпом влив у себе спирт, який обпалив горло, а потім зі стукотом поставив назад на барну стійку, склавши руки на нефриті. Олег простежив за кожним його рухом, а потім, коли чарка опинилася на столі, поставив руку на лікоть, задумливо торкнувшись підборіддя долонею.

— Ти посварився з Неживою? — спитав чоловік. Олексій підняв голову, повернувся, піднявши брови і відповів:

— Чого б це мені сваритися зі Скорпіоном?

— Півгодини тому вона приходила. Вся в сльозах, випила три мої чарки коньяку. І пішла, — Олег знизав плечима і додав. — Не те, щоб мені було шкода для дами, але от ти теж випив мій коньяк.

Олексій витріщився на червону стіну прямо перед собою, розглядаючи чорні обриси квітки на ньому і намагаючись згадати, через що вони могли поцапатися з Аліною. Та ще й так, щоби вона плакала. Так, вони сотні разів підколювали один одного, часто переходили межу тактовності. Але вона ніколи не ображалася настільки, щоб лити сльози. Морозов раптом подумав, що ніколи не чув, щоб вона сміялася. По справжньому. Тим більше, ніколи не бачив щасливої ​​усмішки на її обличчі. Ніколи не бачив її сліз. Її рук. Ох, ні, вона точно не через це плакала. Може, Марії — її матері — стало гірше, може, батька зустріла... З роздумів його вивів Олеговий голос.

— Рубін, ти в порядку? — Олег акуратно торкнувся його плеча, а потім відсмикнув руку, побачивши нищівний погляд.

— Цілком, — похитав головою хлопець.

— Чудово, в нас гості, — Олег показав в бік входу.

Біля дверей стояв чоловік зі світлим волоссям і сіро-блакитними мертвими очима. Очима, які Олексій ненавидів. Очі, які відібрали у нього все і викинули на криву доріжку, наче вшиву собаку, яка більше не потрібна. Людина, через яку він звався Рубіном. Той, хто подарував йому девіз життя: «Крок за кроком».

Це був Ян Соболь.

*Річекс — бог достатку в Санбардо, зять Жар-птиці, чоловік її другої доньки Сани, покровительки Сонця.