Ключик

“От зараза, що я йому, дівчинка за викликом?” – думав Олесь, відмикаючи двері. Шеф вже не питав, а ставив перед фактом про позапланові чергування. Як би не було противно від безвиході, але доводилось слухатись. “Як дістали усі ці ненормальні тітки…” – та ввійшовши він одразу втратив дар мови.

В хаті стояв неймовірний бедлам. “Саня!!!” – закричав Олесь. “Саня, з тобою все гаразд?!!”. А коли не отримав відповіді, прожогом кинувся по всіх кімнатах перевіряти. Жодних ознак життя у домі не було, як і компа та мікрохвильовки з кухні. “Все, пограбували! Ще тільки цього бракувало!”. Він побіг до сховку, де тримав свої невеликі збереження, але й їх не знайшов.

“А з Саньою що? Невже вбили?” – на душі одразу настільки похололо, що здавалось він уже не бачить навколишнього світу. “Та ні, якби убили, то навіщо тягатись з трупом? Напевне б тоді залишили. Чи ні?” – Олесь зірвався і почав з новою силою носитись по хаті, пробуючи знайти хоч якісь нестиковки чи помітити що ще пропало. Та тут враз зрозумів, що він, можливо, своїми діями зараз знищує всі докази і уже давно пора було викликати поліцію. Цими бруднючими черевиками, які навіть забув зняти через шок, він затоптав в квартирі усе.

“Гаразд, телефонуємо ментам! А там побачимо, що далі”, та тільки узяв у руки телефон, як на ньому висвітився вхідний дзвінок. Номер був Санін. “Ну от, уже будуть вимагати викуп. І що робити? Я ж навіть не знаю як поводитись в подібних ситуаціях. Грошей немає, але заради такого можна й взяти кредит. Головне не забути попросити доказ, що Саня ще живий”.

– Алло! – відповів Олесь ледь живим тоном.

– Привіт, Лесюнчику! Ти молоко цього разу купив чи тепер мені перти в магаз? – на тому кінці звучав аж надто задоволений собою голос. І ніяк не схожий на викраденого.

– З тобою все гаразд?

– А мало б бути ні? – Сашко дивно реагував. Напевно він ще нічого не знав.

– Малий, нас пограбували!!! – мало не псіхував уже Олесь.

– Ого! А відколи це у нас є що красти? Та й взагалі, великий, нагадаю, що у нас з тобою всього лише рік різниці, - “і як можна бути таким байдужим?”

– Пропали мікрохвильова, твій комп…,- почав перераховувати.

– Стооояти!!! Мікра здохла! Ну, зовсім трішки. От я і пішов до Ромки в сервіс її підлатати. Заодно комп захватив: хотів відяху поміняти на кращу, а монітор так взагалі давно викидати треба, може хоч спихнути кому вийде. Так що все пучком, не псіхуй, істєрічка! – Санька був суцільний позитив. В нього взагалі по життю було все просто. Які проблеми? В світі не існує ніяких проблем.

– А де ж тоді пропали гроші? Та й взагалі чому у квартирі так, наче там ураган пройшов? – у Леся уже взагалі нічого не в’язалось в голові. Напевне давалась взнаки важка ніч на роботі.

– Гроші? Ну не думаєш же ти, що запчастини і монітор нічого не вартують, хай навіть і ремонт по-дружбі Ромка провів безплатно. Плюс, я вирішив бути хорошим хлопчиком і зайти набрати продуктів, щоб ти не таскався. А ураган, так це я шукав, де ти сховав мою улюблену худі. До речі, де вона?

– На власній поличці дивитись не пробував? Малий, я тебе коли-небудь закопаю. Ми на що жити будемо? Зарплатня лиш через три тижні!

– Та не парся, десь позичимо! – і кожного разу оці фрази про якусь їх спільну роботу чи проблему означали, що Олесь це розгрібатиме сам.

Сашка з’явився лиш пізно увечері. Мабуть боявся, що все таки перепаде. Зате вернув в рідні пенати мікрохвильовку і системник, та притащив цілу торбу продуктів (більшу частину з яких можна було б взагалі не купувати). Не забув і пива, щоб придобритися.

Лесь за цей час уже встиг усе прибрати та наготувати їсти. Йому хотілось заспокоїтись після сьогоднішнього важкого дня, і все було б добре, але цей придурок не вгавав і всіма силами пробував довести до білої гарячки.

– А що ти робиш на вихідних? Бо тут намалювалась можливість запросити одних класних дівчат. Закатаємо супер-пупер гулянку. Будеш з нами чи знову звалиш до себе на роботу?

– Тобто варіант, щоб обійтись без вечірки не розглядається?

– Слухай, бука, може тобі і байдуже, а от у мене гормони грають, і взагалі особисте життя пора влаштовувати. Та й сам би про це задумався, може б добрішим став. Не вмієш ти розважатись. Тільки й думаєш що про гроші.

І як пояснити брату, що не в розвагах справа. Як і не в дівчатах, які Олеся зовсім не цікавили. А в тому, що лиш півроку минуло, як він додумався потай замутити з найкращим другом Сані Вітькою і тепер, коли вони розійшлись, через невгамовний потяг останнього до інших представників, до того ж обох статей, Лесь намагався уникати ситуацій, де б вони могли зустрітись. А що Вітька буде на цій гулянці і запитувати не потрібно. Тому, в деякій мірі, це нав’язане шефом чергування стане для нього рятівним колом.

Й тільки він хотів підібрати слова, як збрехати Сашці, коли згори пролунало гучне “Бум!”, а потім загриміла музика та почувся регіт. Хтось добряче розважався.

– Оце люди живуть! – мрійливо закотив очі брат. – Не те що ми. Нічого, через пару днів я влаштую подібне. Ще подивимось, хто кращий.

– Чекай, а відколи це Василівна вирішила дискотеки влаштовувати? Чи на старість зовсім зійшла з розуму?

– Та уже пару місяців як. Тільки ти постійно зайнятий, от і не помічаєш. То танцюльки у неї, то просто дуріє. Можливо перед смертю хоче згадати усе найкраще, - Саня неначе заздрив і був готовий у будь-який момент приєднатись навіть до такої компанії.

А от Олесь був зовсім не в захваті. Страшно хотілось спати, та й час уже був зовсім не дитячий – все таки сусідам би знати міру, які б у них не були передсмертні виправдання. Хоча, з іншого боку, і портити комусь свято теж не хотілось.

Та через годину терплячка увірвалась. Не пам’ятаючи себе від злості, він вибіг на верхній поверх і почав активно стукати в двері. Але ніхто не реагував. “Відкривайте, а то викличу поліцію!” – після цих слів, як за помахом чарівної палички в квартирі припинились будь-які звуки, а ті, хто перебували там, взагалі вдали, що їх там нема і ніколи не було. І хоч ставало прикро, що його так проігнорували, але й це був нормальний результат. Тепер можна іти відсипатись.

– Ну що, розігнав тусу у Василівни? Скільки бутилок корвалолу вони встигли вдути? – брат все не вгавав. Такі фантазії його наче заряджали.

– От іди і сам спитай. А я вже не маю сил. Завтра цілий день по таких “Василівнах” роз’їжджати.

– То може, після цього, і до нашої завтра викличуть. Поговорите по-душах. Навчить чогось цікавого.

Олесь лиш закотив від такого “гумору” очі. Лікарем його без зв’язків, хоч і з червоним дипломом, ніхто не спішив брати, тому приходилось поки що працювати на швидкій. “Хлопчиком по виклику” як любили жартувати у них на роботі. Бо за день потрібно було об’їхати стільки беззмістовних запитів: матусі, які починають істерику уже від температури 37 у чада чи хоч якогось прояву закладеного носа або старенькі, котрим просто не було з ким поговорити. І хоч загалом і розумів їх, але часом це дратувало. Адже ж так і на справжній виклик десь можна не встигнути.

Їхня ж сусідка була якраз з таких “любительок поговорити”. Її адресу, неофіційно, уже мало не внесли в чорний список швидкої. А коли на черговому такому виклику вона впізнала Олеся, то взагалі потім не давала йому спокою: то по десять раз кличе тиск міряти, то просто жалілась на усіх підряд. Все припинилось, коли Василівна влітку відправилась до дочки через погіршення здоров’я. І все здавалось було тихо, але виявилось не так просто. Невже знову розпочнуться постійні гостини? Ні-ні, тут щось дійсно не так. Та й на бабусю-пенсіонерку, хоч і дуже активну це не схоже. Але розбиратись уже буде потім.