Осиковий кілок

Десь із гущавини почувся далекий шурхіт і Чуб вирішивши не чекати несподіваних зустрічей, ризикнув, непомітно підкравшись до лісового будинку.

Присівши неподалік вікна, Андрій не зважувався мигцем зазирнути всередину, проте дивні навколишні звуки із кожною миттю збільшували напругу, бентежними думками пульсуючи у скронях козака.

Потайки зазирнувши до вікна, Чуб зауважив, що у будинку порожньо. У єдиній кімнаті розташувалася піч, біля якої Андрій помітив довгий рогач. Трохи осторонь самотньо причаїлася невелика дерев'яна скриня, а поруч із нею, стоячи на одній «нозі», притулився до мазанки, віник, піднявши догори свою пухнасту чуприну.

Заходити до таємничої лісової оселі було лячно, втім перебування назовні, схоже також не віщувало Андрієві нічого доброго.

Прихопивши з собою палицю, котру знайшов неподалік вікна, Чуб нечутно прокрався ближче до дверей і тихенько розчинивши їх перетнув високий поріг. На дубовому столі у відчайдушному «двобої» з темрявою, дарувала своє тьмяне світло масляна лампа, створюючи атмосферу хибного затишку.

Андрій, обережно зачинив двері, поволі рушивши кімнатою. Старі дошки підступно скрипіли, наполегливо сповіщаючи будинкові, щодо кожного зробленого гостем кроку.

Чуб зупинився навпроти мазаної печі, аж раптом помітив, як заслінка відчиняється сама по собі. За мить з-за неї вистрибнув сивий коротун із довгою бородою. Дивний чоловічок сидів навпочіпки, уважно споглядаючи на Чуба. Скоцюрблене тіло малого бороданя вкривало густе волосся, круглі очі виглядали здивованими, а чималі вуха уважно прислухалися до найменшого шурхоту.

Невже, Домовик? Промайнуло у голові Чуба. Тікати від значно меншого за себе, негідно козакові, та й взагалі, отож Чуб вирішив заговорити.

— Не бійся, хай ким ти є, зла тобі не заподію. Відверто кажучи, самому трохи лячно, — зізнався Андрій. — Потрапив у пригоду, що тепер і ради не дам, як з цього лісу вибратися.

На підтвердження добрих намірів, Чуб відкинув палицю убік, випадково зачепивши віник.

Чоловічок злегка посміхнувся і за мить стрибнув до скрині. Відкривши її, коротун повернув віник у вертикальне положення та настовбурчивши вуха, ніби почувши щось за вікном, хутко сховався до печі, зачинивши по собі умовні дверцята.

Андрій роззирнувся, обвівши поглядом порожню кімнату. Дивина! Чи мариться усе?

Аби дарма не гаяти часу, козак підійшов ближче, схилившись над скринею. Поміж старої одежі, Андрій запримітив дещо незвичне, обережно дістаючи зі скрині гострий осиковий кілок.

Це хто ж таке в хаті тримає? Дивувався Чуб, втім роздуми його тривали недовго. Бічним зором побачив він, що із лісу хтось суне у бік хатини. Озирнувся до вікна та враз присів!

І дійсно, йде хтось. Довга сіра одежина на тіло надіта, неначе кожух аж до п'ят, але з вигляду легше трохи. Причаївся Андрій, навшпиньках ближче до вікна підійшов і знову на двір похапцем зиркнув.

Стоїть, ворожа сила, обличчя майже не видно, бо сутінки вже у ніч перейшли. Чекає, навсібіч роздивляється. Ким би не був, а добра від тебе схоже чекати годі. Занадто дивний… Ходи собі звідси помалу. За цими думками, Чуб ледь встиг сховатися в останню мить побачивши, як дивна постать у довгому кожусі рушила з місця.

— Та щоб тебе корчі вхопили! — пошепки вилаявся Андрій і зрозумівши, що незнайомець прямує до дверей будинку, сховав за поясом гострий кілок.

Чуб хутко стрибнув за піч і на мить простягнувши з-за мазанки руку, прихопив рогач. Затамувавши подих, Андрій причаївся, зробивши це саме вчасно.

Чекати довелося недовго. За кілька секунд двері із протяжним скрипом прочинилися і до хати увійшов дивний чоловік. Високий незнайомець трохи згорбився, перетинаючи високий поріг, втім це не заважало Андрієві зауважувати, що на зріст таємнича постать аж ніяк не поступається Чубові.

Високі чоботи поволі крокували вперед, зупинившись у центрі кімнати. Світло лампи, відкрило козакові обличчя нічного гостя і Чуб враз оторопів!

Глибокі чорні очі, сповнені самої темрявою не були схожі на жодний з поглядів, що коли-небудь доводилося бачити Андрієві. Незвичні за формою вуха, гострі на кінцях, настовбурчилися вгору.

Лише зараз, Чуб звернув увагу на руки незнайомця, що завмерли у дивному положенні, звисаючи пальцями додолу, неначе лапи собаки, що просить їсти. А ще довгі нігті, які дивак не зрізав, мабуть, роки зо два.

Чубові напевно вдалося б приборкати вир емоцій, котрий у ці миті захопив його розум у шалену круговерть, якби дещо не трапилося…

Дивний чоловік почав крутити головою, так ніби принюхувався і серце Андрія завмерло. Незнайомець гучно позіхнув і в тьмяному світлі, Чуб спромігся побачити гострі ікла, що причаїлися у чорному неначе темна печера роті.

Хай мені грець! Упир! Андрій дивився, не вірячи очам. Скільки разів він чув у корчмі оповідки про кровопивць, глузуючи зі сп'янілих «казкарів», а наразі сам завмер в очікуванні.

Незнайомець поволі розвернувся в бік дверей, напевно вирішивши залишити порожню хату, як раптом, напружена рука Чуба на мить сіпнулася, зачепивши рогачем піч.

Упир вмить роззирнувся, впевнено рушивши до мазанки.

Чекати далі не мало сенсу. Через запальний характер, Андрій із дитинства не боявся встрявати до бійок, втім таких супротивників в нього ще було.

Вистрибнувши з-за печі, Чуб з усієї сили ткнув рогачем у груди кровопивці, проте удар Андрія не досяг своєї мети. Упир вміло ухилився і міцно вхопившись за держак рогача, висмикнув зброю із рук Чуба, відкинувши її до дверей.

Андрій не розгубився, відразу підхопивши з підлоги соснову палицю, яку нещодавно відкинув на знак поваги до Домовика, завдавши нечистому потужного удару по голові. На превеликий жаль, палиця вмить зламалася навпіл і Чуб підмітив, що звук був куди сильніший за сам удар.

Вирішивши не чекати лихої долі, Андрій, стиснувши кулак і з розмаху зацідив по жахливому обличчі. Голова потвори сіпнулася, втім супротивник встояв, а Чуб не гаючи часу, стрімко вихопив з-за шкіряного поясу осиковий кілок, глибоко загнавши його у серце упиреві.

На мить завмерши, тіло кровопивці хитнулося, повалившись додолу. Що робити далі, Чуб не знав та добре розумів одне, залишатися в хаті не можна.

— Дякую тобі, друже! — відсапуючись мовив Чуб, поглянувши на піч. — Як виберусь живим, неодмінно пригощу вашого брата солодощами, — додав Андрій і здавалося почув у відповідь тихенький, доброзичливий сміх.

Піднявши з підлоги рогача, Чуб збирався було залишити лісову оселю, аж раптом протяжний скрип змусив Андрія, знову присісти навпочіпки, ховаючись від ймовірної небезпеки.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.