Хибний шлях

Нишком підкрався, Чуб до вікна і знову на двір визирає. Дивиться, Андрій й очам своїм не вірить! Обережно продирається між вікових дерев постать, але не звичайна! Неначе і до людини подібна, а на два зрости вище буде. Ноги міцні, руки майже до землі позвисали. Волосся довге, скуйовджене, а у сивій бороді залишки гілок та шишок заплутались. Дивиться, велетень своїми широчезними, круглими очима, аж рота відкрив, ніби шукає поглядом когось. Е ні… такого рогачем не візьмеш. Без гармати й потикатися годі, міркує Чуб, а сам швиденько під стіл, що попід вікном залазить. Причаївся, спиною у тверду стіну вперся, чекає.

Важкі кроки знадвору долинають, аж раптом стихло усе, лише будинок здається хитнувся трохи, ніби, як навалився хтось.

Підвів Андрій очі догори, на краєчок вікна споглядає, а у шибку в цей час велетенська голова зазирає. Спиною відчуває Чуб, як велетень до будинку прилинув, до кімнати вдивляється, а від подиху його, аж вікно неначе інеєм вкрилося.

Здоровецький, по лісі блукає… Та це ж Лісовик, допетрав Андрій! Почав, Чуб перебирати у пам'яті оповідки, яких чув багато, а сам вигляд робив, що не цікаві вони йому. По-різному казали за Лісовика… Хтось, буцімто, що й неприємностей від нього отримати можна, а більшість - мовляв, як природі не шкодити, то й не зачепить, ба більше, допоможе, коли лісові користь приносити.

Та я ж із малих літ до краси української не байдужий! У всьому вбачаю її! І сонцю й зіркам радий! А ліс, то взагалі пристрасть моя була до сьогодні…

Може не по мене прийшов, а упиря шукає? Що, як то кровопивця лісові шкодив? У будь-якому разі, спілкуватися з Лісовиком, Чуб бажання не мав.

Сидить Андрій під столом, зверху над ним голова, що за вікно більша, до хати зазирає. На підлозі, навпроти, Упир з кілком у серці завмер, пикою додолу вперся, а у печі Домовик… Оце вляпався, то вляпався! Сидів би зараз у шинку та й горя не знав...

Наступної миті, ніби дихати легше стало. Зникла велетенська голова і від стіни щось неначе відлягло. Почулися важкі кроки та шелест гілля, а потім стихло все.

Посидів Чуб ще трохи, а потім обережно з під стола виліз. У вікно, зирк… Немає поруч з хатою нікого. Подякував Андрій, Богові, що так все минулося і поквапився залишити дивну хатину.

На зоряному небі вже й місяць з'явився та не має часу красою милуватися, вибратися з лісу потрібно.

Відійшов, Чуб якомога далі від хати, коли бачить, попереду вузька дорога! Зрадів, Андрій, як є стежина, то виведе кудись. Поквапився, козак рушити лісовим шляхом, аж раптом бачить, чоловік старий у довгій білій одежині, посеред дороги завмер. Волосся довге й сиве, ще й борода. Мабуть, босою ногою між корінням застряг, смикається бідолаха, а вибратись не може.

Е ні! Думає собі, Чуб. Я тобі зараз допоможу, а ти мене за горлянку вхопиш і пам'ятай, як звали. І що його робити… Назад вертати, коли врешті дорогу знайшов - безглуздо. Оминути старого, ніби й не помітив його, то це не по-людськи буде, а якби сам на його місці опинився. Та й дід наче більш менш на людину подібний, лишень борода трохи голками та дрібним листям припала. Може порадить сивоволосий, як з лісу швидше чкурнути.

Підійшов, Чуб до старого, зупинився.

— Не бійся, діду! Зараз спробуємо зарадити твоїй халепі, — після цих слів, Чуб поклав на землю рогач, спробувавши розтягнути підступне коріння, що міцно оповило ногу старого.

Доклавши чималих зусиль, Андрій врешті спромігся звільнити подорожнього з цупких лісових «обіймів».

Старий із вдячністю поглянув на Чуба, злегка посміхаючись, запримітивши поруч з козаком рогач.

— Пироги печу! — анітрохи не знітившись, відповів Андрій, підіймаючи з землі свою «зброю». — Ти підкажи мені, добрий чоловіче, як мені з цього лісу на великий шлях вийти? Заблукав я зовсім…

А старий лише посміхається. Хотів вже, Чуб залишити діда, зрозумівши, що порад від нього чекати годі, як раптом побачив у його долонях невеличку срібну дудку. Старий посміхається, а дудку Андрієві простягає.

— Не до співів мені зараз, діду, — з відчаєм зітхнув Чуб. — Ти краще шлях мені вірний покажи, бачу ж по очах, що знаєш цей ліс, але мовчиш, ніби води до рота набрав.

Мовчить старий, лише дудку у відкритих долонях тримає.

— Гаразд, спасибі й на тому, — щиро відповів Андрій, приймаючи дивний подарунок.

Подивився, Чуб на дудку - гарна, а як очі знову підвів, діда вже й слід охолов, зник ніби й не було.

«Дожився, козак… Замість шаблі та пістоля, рогач і дудка. Залишилося ще собаку осідлати й можна художника кликати», промайнуло в голові Чуба, втім роздуми ці тривали недовго. Поглянув, Андрій у бік лісової стежини й здалося йому, подорожній іде з лляною торбою на плечі. Невже той самий дід, який за шлях до села запитував?! Наважився таки через ліс піти. Якщо розповідав, що колись ходив цими стежками, то і як вибратися із нетрів знає!

Підхопився, Чуб і чимдуж побіг за дідом. Неначе й швидко біжить, а наздогнати - дзуськи. Зачепився, Андрій за дубове коріння, впустив рогача, але встиг запримітити, куди старий звернув.

Підвів, Чуб очі, як раптом бачить на місці де щойно діда бачив - дівчина стоїть! У довгу білу сукню одягнена, волосся чорне, нижче грудей сягає. Дивиться і посміхається до Андрія.

Не мав, Чуб нічого поганого до молодиць та зараз про них й думати забув. А дівчина поволі до галявини задкує, ніби кличе Андрія за нею піти. Сама іде, втім спиною не повертається.

Так і перечепитися не довго! Та й взагалі мені дід потрібен, а в лісових диваків шляху питати справа марна, думає собі Чуб.

Посміхалась красуня до Андрія, аж раптом зникла… Дивина та й годі.

Озирнувся козак, як бачить, кароока двох подруг із собою привела. Вродливі усі та щось не так з ними. Посміхаються, а самі потроху до Чуба сунуть.

Згадав Андрій старі оповідки. Що ж ви красуні спиною не повертаєтесь? Краса жіноча, вона скрізь. А найбільша та, що у душі криється! Невже підступні, Нявки до пастки заманили?! Е ні! Так просто я вам не дамся!

Задкує Чуб, а що далі робити не знає… З жінками не бився від роду, а як люди правду говорили, то ці панянки й сильніше за чоловіка будуть. А нехай вам!

Перехрестився Чуб, вихопив з-за поясу дудку та засурмив щосили. А що як спрацює? Коли просто тікати, як пити дати, наздоженуть і кісток потім не збереш.

На превелике здивування Андрія, зупинилися красуні, проте на обличчях їх невдоволення. Невже дудки злякалися? А може іншого чогось… Засурмив, Чуб вдруге і раптом почув, як в далині заворушилось щось, Нявки вмить у той бік озирнулися, проте тікати не квапилися. Мабуть, роздерли б козака та чомусь зволікали. Тонкі губи у недобрих посмішках заворушились, нашіптують щось, а голоси їх у самісіньких вухах, Чуба лунають…

— Вій! Вій! Вій!

Не вірив, козак до сьогодні у потойбічні сили, але хто такий Вій, знав навіть, Чуб і зустрічатись із ним бажання не мав.

Не бачив, Андрій позад себе земляного пагорба та вхід, що на льох схожий. У якусь мить здалося Чубові, що Нявки з місця зрушили, втім не до нього, а лише розбіглись навсібіч. Загудів старий ліс, захитав дерева вітер, та не погода наразі лякала Андрія. Хтось наближався…

Не обертаючись, поволі задкував, Чуб до темного льоху. Не встиг козак побачити, велетня-лісовика, котрий відгукнувшись на поклик срібної дудки, поспішав на допомогу Чубові. Хтозна, чи встигли Нявки прикликати самого Вія… Цього, Андрій так і не дізнався, бо зробивши наступний крок, перечепився за гнилий поріг із криком провалившись до суцільної темряви...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.