Аптека на Панській, або Розписи твого майбутнього

Сей день п'ятниці видався нівроку теплим. По правді, незвично теплим. Два дні тому ще сніг падав, а нині повітря ніби переносить тебе в середину травня.

Холодний вітер ледь щипав щоки і нагадував, що се все ще березень і яка погода завтра — і йому не відано.

Велике вікно кав'ярні на Панській було напівпрочиненим. Чорні гірлянди із золотистим світлом в’юнко перепліталися між собою і висіли, чи то спадали з вікна. Вони були як віття верби, легенько дріботіли од поруху вітру знадвору.

На горішньому поверсі не було нікого, окрім бабусі та внука, що окупували всі чотири стільці та великий стіл при самому вікні.

Три великі дзеркала в золотистих рамах, що висіли на голій цегляній стіні праворуч, по-своєму доповнювали ретро стиль закладу. На протилежній стіні, точнісінько навпроти дзеркал, висіли три великі вивіски минулого сторіччя в чорно-золотистих рамках. Вони контрастували з дзеркалами.

Праворуч од вікна стояла висока фінікова пальма, а біля неї був вішак. І серед сієї композиції ховався молодий хлопець. Його клавіші швидко набирали потрібні букви та за хвилину вже виходили цілі абзаци. Довгий чуб спадав на очі і скільки би юнак не намагався його прибрати, він завжди повертався.

Бабця відвела погляд од вивіски «Верховина», що була по той бік вузької вулички. Вона з тінню образи поглянула на онука. Припіднісши чашку міцної кави до вуст, вона наважилася заговорити з онуком.

— Що ти там клацаєш?

— Пишу есей.

— На яку тему?

Юнак продовжував набирати на клавіатурі, не підвівши голови.

— Ти все одно не зрозумієш.

— Чому?

Бабця поставила чашку на блюдце. Хлопець не відповів, тому бабуся знову почала дивитися у вікно.

— Історія мистецтва, — згодом відповів онук.

— О, — се було і зітхання з помітним полегшенням, і розуміння.

Бабця провела рукою по волоссі і знову повернулася до внука.

— Пам'ятаєш, ти був маленький і дуже любив малювати. Ти одного разу розмалював нам стіни в старій кухні ягодами. Ти брав чорниці і ними давив на стіну. І так допоки було видно сині сліди од соку. А полуницю! Пам'ятаєш? Ти їх пальчиками розділяв навпіл і половинки притискав до стіни і виходили пелюстки квітів. А з…

— Ба’, досить, — хлопець подивився на бабусю; клавіатура затихла. — Дід добрячих три дні ті стіни відмивав. Давай не будемо згадувати про це?

Онук знову повернувся до екрана.

— Ти через нього припинив малювати?

Хлопець різко закрив кришку ноутбука.

— До чого тут це?

— Ти завжди малював. А після сього випадку…

— Тебе це аж настільки хвилює?

Стіл помітно захитався. Бабця не збиралася відповідати, тепер її черга помовчати. Вона поглянула на стелю.

— Гарно, правда?

Онук підвів голову. Там був відреставрований розпис минулого століття. Скільки разів він відвідував сю кав'ярню, а вперше звернув на се увагу. Правда, свого подиву він не виказав.

— Я пам'ятаю йшла сією вулицею з матір'ю і помітила майстра крізь відчинені двері. Він стояв на драбині та прикрашав стелю своїми кольорами та рухами. — Бабця зробила коротку паузу та поглянула на онука, що не міг відірвати погляду од стелі. Тоді і вона продовжила милуватися розписом. — Він робив се легко і з любов'ю. Він не сподівався на щедрі слова аптекаря чи отримати більше грошей за свою добре виконану працю. Ні. Він просто малював. Він жив сим. Здавалося, коли він витирав піт із лоба, то робив се вимушено. Він не хотів одриватися од фарб, од стелі, од почуття єдності з мистецтвом. За декілька років, щоб побачити його почали приїжджати з Парижа. А наш люд таки не міг втямити за що сього звичайного вчителя так цінували закордоном. Особливо його творчість. Можливо, що не кожному се до снаги?

— Ба', ти думаєш, я не розумію до чого ти хилиш?

— Ні. Я не розумію дечого іншого.

— І чого ж це?

— Мар'яне, а кого ти тепер боїшся?