ВОНА
ВОНА
Вона стояла при найбільшій скрині.
Високій, грубій, в ковці золотій.
Мала. Худенька. Тільки очі сині
Славутичем пірнали в кіс прибій.
Блищали баламути і мониста.
Сліпили злотом гривни й дукачі.
Смарагди, бурштини і аметисти
Зміцняли владу в Генріха руці.
Тож Генріх Перший в сорок літ вдівцевих
Зізвав бенкет в честь нової жони.
Із посагом її ставав сталевим
І похвалявся цим на всі лади.
Бенкетували. Навіть не спитали,
Як шла чотиримісячна їй путь.
Євангеліє у руках тримала,
Яке пізніше Реймським наречуть.
У світлі свіч сичали пересуди.
На фоні хутра нітилась блакить.
Їй мацали очима стегна й груди:
Чи ж зможе спадкоємця народить?
Паризький гонор! Франкова удача!
Бурбони пріли. Злився Валуа:
Як Ярослав, він прозорливо бачив:
Надцінний скарб з прибулого – вона.
Зоріли в ній дзвінниці Сен-Вінсента.
Дививсь на неї – в майбуття люстро.
Зло просипів: «Прийшла Руда Агнеса.
Принесла храми, лазні і письмо…»
Але вона на все те не зважала.
Ледь стерши пил дорожній з підошов,
Реформувала, вчила, здобувала
Любов народу і вельмож любов.
Камінні стіни. Тіні канделябра.
Кривляння блазнів. Плюскоти вина.
Творила поступ Анна Ярославна,
Їх королева, київська княжна.
...