ВОНА

ВОНА

Вона стояла при найбільшій скрині.

Високій, грубій, в ковці золотій.

Мала. Худенька. Тільки очі сині

Славутичем пірнали в кіс прибій.

Блищали баламути і мониста.

Сліпили злотом гривни й дукачі.

Смарагди, бурштини і аметисти

Зміцняли владу в Генріха руці.

Тож Генріх Перший в сорок літ вдівцевих

Зізвав бенкет в честь нової жони.

Із посагом її ставав сталевим

І похвалявся цим на всі лади.

Бенкетували. Навіть не спитали,

Як шла чотиримісячна їй путь.

Євангеліє у руках тримала,

Яке пізніше Реймським наречуть.

У світлі свіч сичали пересуди.

На фоні хутра нітилась блакить.

Їй мацали очима стегна й груди:

Чи ж зможе спадкоємця народить?

Паризький гонор! Франкова удача!

Бурбони пріли. Злився Валуа:

Як Ярослав, він прозорливо бачив:

Надцінний скарб з прибулого – вона.

Зоріли в ній дзвінниці Сен-Вінсента.

Дививсь на неї – в майбуття люстро.

Зло просипів: «Прийшла Руда Агнеса.

Принесла храми, лазні і письмо…»

Але вона на все те не зважала.

Ледь стерши пил дорожній з підошов,

Реформувала, вчила, здобувала

Любов народу і вельмож любов.

Камінні стіни. Тіні канделябра.

Кривляння блазнів. Плюскоти вина.

Творила поступ Анна Ярославна,

Їх королева, київська княжна.