Сергій Сіваченко

Там, де у небо пнеться лавра,

Я свій розкопував едем:

Зустрів смішного бронтозавра,

Що зуби прочищав мечем.

Відразу видно – боговірний,

Щодня відвідує свій храм,

І пахне ладаном добірним –

Таке бодай не снилось нам.

Власноруч зроблена карнавка

Ввібрати може цілий світ:

Помадовитий усміх мавки

І плач джаз-бендових трембіт.

А потім той брунатний хрестик.

Незвично. Дико. Мабуть, сон.

Бо в лаврі гримають оркестри:

Там бал на тисячу персон.

На грані єресі та віри

Кремезна тінь в моїх очах,

Смиренна, страдницька та сіра:

Знак дисгармонії в речах.

В курних обіймах листопаду,

Коли стає нудистом лавр,

Сидить під храмовим фасадом

Аскет епохи – бронтозавр.

Ці двоє, певне, з іншої планети.

Живуть собі без кисню та води,

На небі полишають силуети

І всесвітом не ширять зайве «де ти?»,

Бо все-одно вертаються сюди.

На це поворотке небесне тіло,

Де сходяться наснажені тіла.

Ох, скільки в них емоцій накипіло!

Вони радіють зранку в понеділок.

Робота зачекає. Бо стріла

Пронизує серця, мов жовте листя.

Вони на цій планеті – головні.

По-своєму гарячі й променисті,

Заміна сонцю і блиску аметистів.

Пашіють дужче в темній далині.

Ці двоє не стріляють зайвим словом –

Вони наосліп тягнуть тятиву.

Вони – мисливці світла, зорелови!

А ще радіють поглядам раптовим,

Мов другому пришестю. Наяву

Не видно цю планету в телескопі.

Ці двоє – фікція. Та їхнє щастя – є!

Омите у духмяному гісопі.

Вони ж приймають щирість, наче допінг,

Котру величний всесвіт роздає.

І смажаться на зоряних мангалах,

І туляться до чорної діри,

Щоб там своє піднесення, мов спалах,

Рознести по між’ядерних каналах.

Хай інші теж злітають догори.