На стінах вже завзято танцювали крила,
То вогонь свічок життя їм дарував,
І темний пес, темніше навіть від чорнила,
За рухами тендітних рук спостерігав.
Дививсь, як молода блакитноока відьма
Погляд спрямувала у відро води,
А там з’явився ліс у снігових обіймах,
І на одній зі стежок впевнені сліди.
Вода ті спогади тепер відроджувала знову,
Відьомське серце повертало час,
Як зустрілись з чоловіком в лісі випадково,
Як говорили довго, проте всього лиш раз.
Його відважний дух і навіть вперта вдача
Чомусь припали до чаклунської душі,
Невгамовний запал та й кров така гаряча
Підійшли під смак ще й вогняній зорі.
Чи десь знайти бодай хоч одного сміливця,
Щоб мужньо тій зорі зумів протистояти,
Зваблива, полум’яна, але вбивча літавиця
Впала з неба, силами його посмакувати.
Хоча й відьомське та крихке дівоче серце,
Ризикнувши втратити свою свободу,
Перетворила красеня на крижане озерце,
Щоб лиш світанок повернув людську подобу.
Час минув, свобода з нею залишилась,
Чоловік пішов, вже замело його сліди,
Пес відчував, як в її грудях швидко билось
Від спогадів, що зараз виринають із води.