Максим

Була собі жаба,

Мала й не дуга.

Жила собі і їла тих мух

Колись побачила вона малу рибку 

Завжди вона хотіла з'їсти щось замість цих мух, стати найкращою, стати коханою.

І пірнула за нею,

Як міг її дуг.

Плила, і плила, і плила, і плила

Плила так як ніколи не плила

Ганялась за тою рибкою, 

Що і більше нічого і не хотіла.

Жила тим щоб здогнани,

Жила лише щоб здогнани,

Але не зуміла вона помітити

Як впав і прорізав її той неминучий меч

Кинутий неподалік від бою,

Ніколи їй не було так сумно й гидко

Вмерти не встигла,

А її їдять всі кому не дуго,

І Що мрії її вже не бути.

Тепер це вона є ти що хтось хотів з'їсти .

Тепер вона є те що  їдять,

Тепер вона є тим, що поїли,

Тепер вона є те, що вже нема 

І меч лежить тут тепер доскона.

А риба пливе собі нікому не дошкуляє.

Ця історія не зовсім вигадка 

Жаба це ми з вами,

Рибка це наші амбіції 

А меч це що ми забули, чи не хотіли бачити.

Буду жити завтра,

Щоб не переживати за сьогодні.

Відкладу я все на завтра,

Щоб без болю і нудьги бути сьогодні.

Візьму і буду жити лише завтра,

Щоб не бути тут сьогодні

А може, я вже житиму сьогодні?!

Бо завтра завжди завтра.

Візьму Я цей тягар на себе,

Щоб жити так, як хочу.

Чому не згадуєм ті дні,

Коли були малими?

Чому не живемо так,

Як хотіли жити?

Чому ми йдемо куди не хочем?

Хіба цього хотіли ми,

Коли були малими?

Щоб ми робили те, що не хотіли?

А якщо ми завтра вмрем?

Тоді ми пожалієм,

бо не робили те що думали робити,

коли були малими...

Піду накладу на себе руки,

Бо втомились вже недуги,

Накладу на себе руки,

Бо тягнуть до мене чужі муки.

Накладу на себе руки,

Бо завтра мушу потонути.

Та ні! Хіба я мушу це робити?!

Якщо в мене лише такі руки,

Краще хай ідуть без мене,

А я й без рук переживу.