Тетяна Куриба

Як хочу я нарешті спати,

заснути міцним, солодким сном.

Не вдень цю втому

в ковдру загорнути,

а коли ніч настане за вікном.

Щоб до подушки

ніжно пригорнутись,

укритись пледом аж по груди,

малим калачиком, як і колись,

згорнутись

і вірити, що завжди так буде.

У дорослих сни тривожні,

зовсім інші,

У них — вага журби та сподівань.

Стає багаж цей з кожним днем

все більшим

від болю та нездійснених бажань.

А я хоча б на мить бажаю стати

дитиною малою, як колись.

Про все забути й так спокійно спати,

де в дивних снах всі мрії вже збулись.

Я виросла так швидко,

що і не віриться мені.

Вже розірвалася та нитка,

що вела мене у метушні.

У метушні дитинства,

у розпалі розваг,

у подиху блаженства,

у різнобарв'ї благ.

Обійми матері солодкі,

безтурботні сни,

дні чомусь завжди короткі

і радощі весни.

Красоти всі дитячих літ,

фантазій незліченні числа,

шалений юності політ

і мрій ріка барвиста.

Все швидко промайнуло —

не встигла зупинить.

Дитинства наче й не було,

була одна щаслива мить!

Втратила сон молода Україна,

Вклонилась іконам

і просила сумлінно.

Ночами молилась

під прапорами,

До світу звернулась —

одна між вітрами.

Пішла і до Бога

вона із питанням:

«Чия це дорога?

Скажи без вагання,

бо я не хочу війни

і розрухи не хочу,

тут живуть мої діти —

як дивитись їм в очі?!»

Скажи мені, Боже,

чим я завинила?

Не так, а чи, може,

не проте я молила?

Не допусти, я благаю,

війни у цей край.

Молю тебе, Боже, —

мій народ захищай!

Відверни лютий гнів

і дітей захисти.

Прожени ворогів,

дай цю землю спасти.

Дай нам віри і сили

це зло зупинити,

щоб на рідному полі

були пшениця і жито.

Прошу тебе, Боже,

врятуй невинні життя,

бо знає тут кожен,

що це — твоя земля!