На кшталт поезії

Я побачив рідну незнайомку серед мовчазного натовпу в метро, своїм колись розбитим серцем я відчував її тепло…

Станція за станцією, мої руки тремтять

А ясний розум шепоче : друже, тобі нічого втрачать

Візьми себе в руки, зроби доленосний крок

Лише один малесенький ривок- Зберись!

Можливо долею прописано, щоб в метро ви зійшлись,

А що як це шанс, що буває раз в житті?

Що як її очі також шукають мене в натовпі?

А що, як вона, як і я чекала цього дня?

Чекала на просте «привіт», щоб розтанув між нами лід?

Та ось кінцева зупинка, двері відчиняються - це мій останній шанс….

Я простягаю руку вперед - та тіло скувало

Вона виходить, її силует розчиняється

А я залишаюсь…., а я….знову задихаюсь.

Він кохав її безумовно, так віддано і ніжно.

Вона кохала пристрасно і вічно

І їх тандем розпалював багаття, без сірників і полумʼя - лише з одного погляду.

Вогонь здіймався вище неба, розганяючи темряву,

Серця цих двох, безмежно закоханих, горіли в такт зіркам.

Це не дано кожному,

Цьому варто вчитись,

За це варто боротися.

Вони знали як кохати, знали ту загадкову для інших, мову кохання - без слів, без обіцянок, лише дотиком душ,

В цьому і був їхній секрет -

Щастя й бажання,

Кохати й бути коханими.

Вони без сумніву знайшли б одне одного

Серед тисячі інших душ

Серед тисячі інших світів і доріг,

Щоб їхні серця билися в такт зіркам,

Щоб знову згоріти у вогні свого кохання.