ARTEM VDOVICHENKO

Не вертаю прожитого літа,

Не тривожу згаслих тих доріг.

Час розвіяв все, що було квітом,

І покрив мовчанням кожен слід.

Вже не кличе даль своїм туманом,

Не п’янить світанок, як колись.

Та в душі, під тихим небокраєм,

Ще живе незраджена блакить.

Серце стало стриманим і мудрим,

Не шукає бурі навмання.

Навіть біль тепер приходить людно,

Наче гість, що знає вороття.

Я дивлюсь, як осінь лист колише,

Як ріка несе свої роки.

І розумію: все на світі дише,

Доки не замовкнуть береги.

Не шкодую, що дороги стерті,

Що не все судилося мені.

Бо найбільший скарб у цьому світі —

Бути чесним самому собі.

Хай мине і радість, і тривога,

Хай розтане кожен день, мов сніг.

Я вклонюся світові без докору

За короткий і прекрасний вік.

Я любив тебе не по романах,

а як люблять — раз і назавжди.

Ти ішла красива і чужа вже,

наче крики п’яних шинкарів.

І тепер у кожнім перегарі,

у трамваях, скверах і дощах

я шукаю очі твої карі,

наче пес побитий по дворах.

Як усе безглуздо і пропаще…

Місто жерло молодість мою.

Ти комусь тепер готуєш щастя,

я своє завжди в вині топлю.

А життя не змилується, брате —

йому байдуже, хто правий.

Можна пити, битись і мовчати,

та тебе не витравити з мрій.

І коли під ранок, п’яний в хмари,

я піду між ліхтарів кривих,

зрозумію: ми були не парою —

дві душі на вулицях нічних.

А над містом — дим, вокзали,

сірий вітер лає у дворі.

Ми себе тоді не врятували —

а згоріли в дикому вогні.

Я сміюся хрипло і втомлено,

наче все минуло без слідів,

та коли згадаю твої вікна —

серце рветься в п’яній самоті.

І нехай мене життя ламає

і кидає в бруд, у темінь і борги —

я таких, як ти, не знаю.

І, напевно, вже нема таких.

Є кохання — тихе, непомітне,

Без гучних освідчень і прикрас.

Воно просто у душі розквітне

І навіки змінює вже нас.

Ти пішла — спокійно, без істерик,

Без прокльонів, болю чи образ.

Лиш зима зачиняла двері

І мовчання залишала в нас.

Все минуло. Місто, люди, роки

Розвели у різні береги.

Тільки серце вперто серед спокою

Береже твої легкі сліди.

Я не став ні кращим, ні щасливим,

Просто трохи втомленим від днів.

Бо буває: любиш мовчазливо

Тих, кого назавжди відпустив.

І тепер, коли вечірнє світло

Падає на стомлене вікно,

Я ловлю себе на тому тихо,

Що шукаю погляд твій давно.

Може, доля й справді все розсудить,

Кожному відміряв свій причал…

Тільки є такі у світі люди,

Після котрих — вічно щось не так.

Дивіться — янголи в брудних провулках

Складають крила, забувши свій політ.

Їх спів відлунює в сумнівних думках,

Де серце вже не кличе диво у світ.

Я йшов до тебе — та всі шляхи закриті,

А почуття — мов попіл на вітрах.

І мрії всі, безжалісно розбиті,

В душі лишивши тільки біль і страх.

Мій шлях лежить крізь темряву й втому,

Де промінь віри остаточно згас.

І янголи, забуті навіть Богом,

Тепер так схожі чимось і на нас.

Під підошвами — мокрий асфальт.

Провулки ковтають сліди.

Не шукаю я виправдань.

Не ховаю і погляд свій.

Місто в спину — дихає гниллю.

Ліхтарі — похилені в ніч.

Я не став ані святим, ні пилом.

Я залишився тим, що є.

Інколи накриває до хрусту,

До ознобу під ребра — біль.

Я п’ю, щоб не бути порожнім.

Щоб не згаснути зовсім без слів.

Всередині тліє вперто

запізнілий, жорсткий вогонь.

І не страшно мені за межу —

де сміються крізь скрегіт долонь.

Я там був. Сотні разів.

Там живуть — не рахують сліз.

Там живіші за нас усіх

ті, хто падав — і все ж ішли.

Там не рай. Там життя на злам.

Подвір’я — порожні й німі.

Там не ангели — крик і мат.

І дим, забиває дих.

Якщо раптом піду в пітьму —

не шукайте. Не треба слів.

Я і там розпалю іскру

з уламків своїх же снів.

«Любов — єдина зброя проти власної тьми.»

⸻

Мене не виправить ні час, ні та, що жде,

Ні лікарі, ні мудрії поради.

Душа моя — вогнем обпалена,

І в ній давно згасають всі світанки.

Я грубий, різкий — наче дикий звір,

Не вмію говорить красиво.

Я в райський сад захло́пую двері,

Живу зухвало, вперто і чванливо.

Та от з тобою — я сам не зрозумів,

Як крила відчуваю за спиною.

І підіймався, перемігши тьму.

Майже літав, коли ти йшла зі мною.

«Він не просив пробачення. Він просто любив — до крові.»

⸻

Знову ніч, як лезо вздовж по венах,

І на серці кам’яний граніт.

Розбиває руки в кров об стіну,

Ім’я твоє, шепотом хрипить.

Він стояв, хитаючись під вітром,

П’яний болем, тверезий від журби,

І здавалося — небо сірим прахом

Розривалось серце на шмати.

Світ позбавив шансів і не чує,

Як його заганяють у петлю.

Пересохлі губи, ледве чути, —

Хрипом шепче: «Я тебе люблю…»

Так піде, як пісня без прощання,

Швидко, гучно, гірко і скандально.

Зробить крок у ранішню пургу…

І признання —

«Я тебе люблю…»

«Навіть крізь втому вона світиться болем,

який не дозволяє згаснути.»

⸻

Келих вина замість молитви —

І тоне в ньому гомін битв.

Її бої, її тривоги

Залишились у тіні снів.

Вона затягнеться від втоми,

І дим укутає долонь.

У ньому спогадів немало,

Всередині горить вогонь.

В руці бокал — він не рятує,

Лиш терпке, гіркоти вино.

Вона не просить розуміння —

Їй давно стало все одно.

І сигарета тліє тонка,

Як пам’ять, що зникає в дим.

Душа поранена осколком —

Він став для серця вже рідним.

Не дорікай її за слабкість,

Коль сліз її не цілував.

Ти бачиш втому безнадійну —

А не зруйновану її…

І навіть спогади не гріють,

коли душа давно мовчить…

⸻

Моя душа вже не болить,

Вона не прагне більше жару.

Сидить безсила та мовчить,

В тумані прожитого часу.

Вона промокла в цьому барі,

Де напівтемрява та тиша.

В неоновім нічнім угарі

Сидить задумлива, мов лишня.

Їй не потрібні вже страждання,

І сльози висохли давно.

Залишилися лиш спогадання,

Як пролите на стіл вино.

«Навіть вітер і дощ можуть нести мій дотик до твоєї душі.»

⸻

Я стану для тебе дощем,

Що падає тихо на плечі,

Щоб серце відчуло теж

У кожній краплини мене.

Я стану вітром твоїм

Що тихо блукає між листів,

І кожен мій подих — промінь,

Що світлом торкає душу.

Я стану ніччю без меж,

Що вкриє тебе тінями,

Щоб навіть у темряві теж

Серця, наші разом вдаряли.

«Ніч торгує ілюзіями, а ми шукаємо тепло у чужих руках.»

⸻

Під ліхтарем — дешевий блиск помади,

І вітром тягне дим від кабаків.

Вона сміється, наче кидає принади,

А серце рветься від розпусти та гріхів.

По мостові лунають кроки зливи,

Ведуть мене без мрій і без причин.

Я бачу в ній не жінку зі світлини,

А тільки крик самотніх чорних стін.

Вона шепоче: «Любий, будь зі мною…»,

Та знаю я — це тільки мить одна.

Ми в цьому світі всі торгуємо болем,

Щоб сяйнула любові хоч іскра.

І я іду крізь ніч, де правди не існує,

Серед тіней, що душу тереблять.

На вулицях, де всім всього бракує,

І грішники о вірності кричать.

Я думав — все знайоме у житті,

І серце вже не вибухне вогнем.

Та ти прийшла — немов проміння втоми,

І знову закрутилася земля.

В очах твоїх таїться океан,

В усмішці — сонця лагідний світанок.

Я дивом цим здивований і п'яний,

І не шукаю жодних більше скарбів.

Хай роки залишать тихий слід,

І срібло сивини торкає чола, —

Та ти такий даруєш ясний світ,

Що юність повернулась, ніби вчора.

Коли в душі лиш тиша і руїни,

І світ навколо губить кольори,

Чоловіки не плачуть від утоми,

А просто гаснуть мовчки до пори.

Він не зламався від ударів долі,

Не від образ чи від чужих проклять.

Він просто йшов по випаленім полі,

Де мрії вже ніколи не злетять.

Та раптом погляд твій, немов ікона,

І тихий шепіт: «Я в тобі жива».

І віра ця сильніша за закони,

Вона народжує нові слова.

Він знов знайде і сили, і причину

Звестися з попелу, почати все з нуля.

Бо ти даруєш віру ту єдину,

Яка його від прірви відвела.

Я жив безтурботно, гуляв до світання,

Грівся в обіймах дешевих блудниць.

Не знав і не кликав велике кохання,

Ділив своє ліжко з десятком дівиць.

Блукав поміж тіл — всі були чужими,

Не гріли ні душу, ні серце, ні кров.

Всі жінки для мене здавались пустими,

Безглуздим здавалося життя знов і знов.

Та раптом, крізь морок, крізь ночі безсонні,

Крізь люту зневіру і відчаю чад,

Побачив твій погляд — і теплі долоні

Зігріли собою мене у стократ.

Стою перед правдою, наче дитина,

І камінь з душі опускається ниць.

Закінчилась темна і довга дорога,

І вперше в житті я шепочу — «Люблю»

11. 04. 2009.

Ти — моя зваба і мій гріх,

І мій єдиний порятунок.

Я залишив би цілий світ

За твій один лиш поцілунок.

Без тебе світ — порожній звук,

І сонце світить якось тьмяно.

Ти — порятунок від розлук,

Я закохався в тебе п'яно.

Ти — мій маяк серед пітьми,

І найдорожча у світі мрія.

Коли зі мною поруч ти,

Душа від щастя пломеніє.

В тобі одній знайшов я сенс,

І спокій, й пристрасті вогонь.

І мій найвищий інтерес,

Тепло твоїх палких долонь.

І хай мине мільйон століть,

Та почуття не вгаснуть вічно.

Ти — моя зваба, мій магніт,

Моє кохання — безконечне.

Тепла не треба, я не прагну,

Я в ігри граю не свої.

Душа моя давно вже в'яне

У цій холодній метушні.

Без імені, без обіцянок,

Без марних сподівань і мрій.

Мій кожен вечір, кожен ранок —

Лише порожній буревій.

Надії й слів мені не треба,

Я їхній сенс давно забув.

Дивлюсь на сіре, мокре небо,

Щоб світ мене не доторкнув.

Я — просто роль, чужа картина,

Де почуттям немає стін.

Іде безлика ця людина,

Не залишаючи слідів.

Місто стогне від злив, від вогнів і від втрат,

Ліхтарі, наче сни, миготять невлад.

Тут життя продають по сто грамів із льодом —

Я самотній і злий, та для всіх наче свій.

Ти приходиш сюди, ти тікаєш від муки,

Смієшся, мов граєш, серця береш в руки.

Пальці мерзнуть на склі, обіймаєш бокал,

І, кусаючи губи — спокусливий знак.

Дим клубами лягає, наче п’яна розмова,

Пахне ніччю, провиною і гріхом кожне слово.

Ти шепочеш про жагу та кохання вогонь,

А я дивлюсь на тебе — бачу втомлену кров.

Коли встала, пішла — зупинився весь час,

В барі тиша зависла, мов спомин про нас.

Тільки дим від цигарки та шепіт вітрів,

Гіркий присмак дороги нічної та без снів.

Силует твій танув у диму табака,

А я мовчки курив, грів коньяк у руках.

Нічого не сказав — дим обійняв самоту,

Бо немає вже сенсу в запізнілих словах…

Ти увійшла у тишу мого серця,

Мов осінь входить в змучений садок.

Я пив твій погляд — темний і безмежний,

Як п’ють у спеку джерела ковток.

І досі в снах твій шепіт колихає,

І тінь волосся падає на світ,

Мов ніч сама мене благословляє

На цей безсонний і самотній крик.

Та навіть час, що все забути хоче,

Безсилий проти спогадів твоїх…

Ти в кожній зірці, у глибині ночі,

Ти — мій єдиний, невгасимий гріх.

Я йшов крізь сни, де тиша плаче з вітром,

Де кожен крок тривожить старий сум.

Шукав твій слід у спогадів розквіті,

Неначе тінь під краплями дощу.

Нехай згоряють зорі на темнім небі,

Нехай розсиплеться весь світ, —

Залишусь там, де потребую тебе,

Як спраглий лист чекає теплий слід.

Не кидайте на мене свій осуд –

Я маршрут давно вже проклав.

Мені байдуже сторонніх промови,

Я на погляди ваші плював.

Ховаєтесь під маскою благородства,

А я лишаюся вірним сам собі.

Ваш світ — це ринок фальші та убозтва,

Де правда тоне в бруді та ганьбі.

Мій шлях йде крізь ночі тишу,

Де кожен ніж ховає в рукаві.

Ліхтар схилився, ніби п’яний нижче,

І душу гріє світлом у журбі.

А ніч, як шаль, сховає мої кроки,

І вітер підіймає мотлох днів.

Мій головний суддя — це совість строга,

Що храм душі від бруду береже.

Я залишу свій слід в алеях сонних,

Між мокрих плит і сірих стін старих,

Щоб серед всіх облич холодних, блудних

Не загубитись у словах пустих.

Тож далі будьте в масках і облуді,

Ховайтесь за фасадами брехні.

Йду один — завжди так точно буде:

Мій шлях — це шрам, на тілі лицемірства тьмі.

Ніч, як горілка — гірка до блювоти,

Пил і сморід вгризаються в груди.

Вулиця матом плює: «Сука, здохни!» —

Тут кожен — хижак, або просто паскуда.

У барах горілка тече по столах,

Хрипить у кутку пісня пʼяного барда.

Повії сміються, а в поглядах — крига,

В їх рухах спокуса, розпуста й принада.

І знову повільно заходить Вона,

Крізь дим сигарет, п’яний гамір і бруд.

Її силует — як лезо під ребра,

А очі шепочуть: «Мене ти забудь…»

Весь світ цей туман й гнила маячня,

І сміх тут смердить, як з канави сміття.

Я знову тону в її грішних очах,

Мов у склянку, розбиту об мокрий асфальт.

Я п’ю за печаль, за свій біль і за втому,

За місто, що шанс не дарує нікому.

Вся правда — у вині, у багні й диму,

А істина — в темряві, вічно в капкані.

«Я не шукаю тепла — я лише граю в чужі ігри,

Без імені, без обіцянок, без надії і слів.»

  ──────────────

Я — не герой. Я — нічний перехожий.

Без зайвих слів. Без «люблю» чи дзвінків.

Я ріжу по-тихому, холодно й точно,

І знов залишаю за собою сліди.

Ти знов посміхаєшся. Граєш. Палаєш.

Твій погляд — запрошення в прірву гріхів.

А я вже не той, що горить і страждає.

Я просто зникаю. Без жодних причин.

Ти блимаєш віями, наче в рекламі.

В сукні, що просить — зірви та візьми.

А я — як трамвай, що минає зупинку.

Я мимо. Я далі. Без жодного «ми».

Ти хочеш ще грати? Давай. Я не проти.

Я вмію почати. І вмію мовчать.

Серце моє — лише крига мерзлоти.

Його не навчити знову кохати.

Я ріжу словами. Тримаю за стегна.

Вхожу глибоко. Торкаюсь душі.

Ти дихаєш — швидко, нігті у шкіру, кричиш і благаєш:

«Залишся в мені» — Та я залишаю лиш холод в тобі.

В мене тут черга. Від бару до ліжка.

І ти — не найгірша. Але не одна.

Ти можеш горіти — я при курю.

Я з тих, хто не просить. Я — просто беру.

Я ріс, як бур’ян — дикий і впертий.

Без шансу на ніжність. Без шансу на мед.

Я з вулиці. Де гіркота на вустах.

Я з тих, чиє серце перетворилось на прах.

Я — відлуння помилок, що не стихають ніколи.

Я — фінал, що приходить, коли не чекаєш.

І ти ще шукатимеш в інших — мене,

цей голос… цей дотик… ці пальці… ці очі…

Я — не твій шанс. Не герой, не прокляття.

Я — прохідний, як транзитний вокзал.

Я — не кохання. Не ніжність. Не драма.

Я — перехожий. Без слів, без імен.

«Іноді дзеркала не відбивають — вони зберігають біль».

Чи ми винні, що в душах — холод,

Що живе там чуже й пусте?

Що долаємо серця голод

Тим, що в пам’яті проросте?

Почуття наші — божевільні,

Ми з тобою — мов дзеркала,

Де пульсує відбиток втрати

Крізь печалі і зорепад.

Ти — мов привид мого ідеалу,

Я — відлуння твоїх доріг.

Наш невдалий сумний фінал

Перетнув мовчання поріг.

Тож якщо ти колись згадаєш,

Як тремтіла душа моя, —

Не пиши мені. Бо ти знаєш,

Як чекати втомлююсь я.

Я тебе упізнав по тиші,

Що між фразами — наче грім.

Ми з тобою — обвітрені вишні,

Що цвітуть крізь байдужий дим.

Ти — мов подих, який прорізає

Скам’янілу мою броню.

Хоч мовчу, та душа палає,

У безмовному цім вогню.

Не шукай у мені порятунку —

Я такий же, як ти, без дна.

Поміж болем і поцілунком —

Ми забули, що значить весна.

Та хіба ж це не є кохання,

Коли бачиш усе — й не йдеш?

Коли знов обертається кровʼю,

Кожен подих… яким ти живеш…

Я мовчу — бо слова вже втомились,

Як і я — від пияцтва до ранку.

По кишенях — порожні надії,

Що не дожили до світанку.

Душа в дірках, мов старі шкарпетки.

Я — не вірю в героїв із книжки.

Та хоч раз — стати кимось для неї,

Що не зникне, як дим вранці з ліжка.

Я не вчу — я лиш чую, мов тиша.

Не веду — я блукаю, як всі.

Але руку подам, коли впадеш,

Хоч і сам — на підлозі в грязі.

Не суди — бо не вмію молитись.

І не клич — не прийду «на завжди».

Я такий, як нічне підворіття —

Непривітний. Але — не чужий.

Не обіцяй мені раю на ранок,

Не шепчи про безгрішні світанки.

Я ж і сам колись п’яний по барах

Заблукав у чужих забаганках.

Я не кращий — пив і лукавив,

І любив не душею — лиш тілом.

І в душі моїй, вітром блукала

Порожнеча чужого похмілля.

Ти говориш, що вийдеш з туману —

Та чи зможеш ніч відпустити?

Без отих засмучених думок,

Що навчилися в крові тремтіти?

Я не вірю в спасіння у слові.

Я боюсь — опинитись слабким.

Ці прокурені, мокрі жінки

Назавжди оселились в мені.

Не даруй мені ролі героя,

Не ховайся в тіні балачок.

Я ж такий, як і ти — вечоровий,

Неспокійний, справжній, живий.

Тільки знай: не зраджу в біді,

Не продам у п’яній розмові.

Бо і я — з тих нічних, де завжди

Пахне болем, ризиком і кров’ю.

Але як поклянешся — не зрадь.

Як в очах моїх схочеш утонути —

Я з тобою — у всюди, завжди.

Лиш не смій — забути: кохаєш.

Ти розкажеш, як мокрий, дурний,

Я стояв під дощем, сам не свій.

Як в нічну глухомань, у бетон

Я приніс тобі серця в полон.

Як до ранку очей не стуляв,

Як слова ніби лезом писав.

Як шептав: «Не приїду…» — брехав,

Бо вже там, під дверима, чекав.

Як ламав свої руки об стіну,

Бо не міг відпустити. Єдину.

Як мовчання твоє, ніби муки,

Забирало з душі мої звуки.

Ти скажи, що байдужий, жорстокий,

Що мовчав, хоч горів одинокий.

Що весна з моїх мрій відлетіла,

Бо в тобі вона вся пломеніла.

Кажи, що не зміг, що я втік,

Що був тінню, упав біля ніг.

Але змовч, як насправді кохав,

І як довго у серці блукав.

Розкажи. Хай сміються, хай п'ють,

Хай на моїх уламках живуть.

Мені досить. Я більше не твій.

Пам'ять врізалась в камінь німий.

Не стала наша зустріч злетом долі,

І не сплелися шляхи життя.

Лишилась мрія — сонячним сюжетом,

Який розвіяли стрімкі вітри.

Між нами так нічого і не сталось,

Не встигла розпочатись та глава…

Але у снах ти ніжно усміхалась,

Щоб у душі сліди свої лишать.

І від того — так солодко і гірко,

Немов далекий, невловимий дим…

Ти — в небі моїм — найясніша зірка,

Що сяє поміж тисячі світил.

Я вдячний долі за ту дивну зустріч,

За погляд, що торкнувся до душі.

Ти — пам’ять, що живе тепер навічно —

«У серці… Глибоко… На дні…»

Серед людей іду самотньо,

Та не зливаюся з юрбою.

Мені байдуже ваші думки,

І все, що мовите за мною.

Не треба вашого визнання,

І я нікому не боржник.

Не виправдовую діяння,

До тиску вашого не звик.

Союзників я не шукаю,

Під цим холодним, сірим небом

Не стійте на моєму шляху.

Ми надто різні у житті.

В мовчанні сила є велика

Вам не зламати спокій мій

Мене звете нелюдимим —

Самодостатній, справжній я.

Боїтеся мене, я це знаю,

Бо непідвладний вам тепер.

Шантаж емоцій не сприймаю,

Я недосяжний для химер.

«Ті ж самі ночі, ті ж самі тіні — а серце щоразу вірить уперше…»

Ніч. Шинок. Дим. Вино.

Очі. Дотик. Порожнє ліжко.

Втечеш — і знову все одно:

Безглузді ночі. Без надії.

Бруківка. Дощ. Ліхтар. Вікно.

Скрип дверей — знайома постать.

Ті ж самі тіні. Той самий бар.

Ті ж слова… Той самий келих.

Обійми. Сміх. І знову — біль.

Губи п’янкі — знову прощання.

Погляд, що палить дотла —

Вино. Шинок. І дим в очах.

Душа — як склянка, вщент розбита.

Тиша. Пам’ять. Пустота.

А ти все є… і вже забута.

І знов іду… крізь вечора.

Не питай мене більше нічого.

Все сказали весняні дощі.

Я ішов — і йшла дорога,

Та не шлях мене вів — ти звала.

Не тримай на мене провини —

Не святий, не герой, не безгрішний.

Просто був… у момент єдиний,

Просто вмів — інколи — любити.

Я тобі не писав поеми,

Я мовчав — і в тому був крик.

Кожен дотик твій — немов спомин,

Що в мені розгортався спів.

Я приходив, коли було важко,

І мовчав, коли світ кричав.

Я не був для тебе найкращим —

Та завжди на тебе чекав.

Тож тепер не шкодуй, не варто.

Я — як тінь твого вікна.

Я не впав, не згорів, не зник —

Просто став частиною сну.

Я тебе беріг — несвідомо

У мовчанні, у пальцях тремких.

Ти була ніби завжди відома —

Навіть там, де лиш спогад і сніг.

Я тебе упізнавав по тіні,

Що лягала на серце вночі.

У ранковому запаху кави

Чув твій подих — такий мовчазний.

Я жив між думками про тебе,

У натяках, що дихають пилом весни.

І щоразу, дивлячись у небо,

Я шептав: “Я іду… Я твій.”

Я ніс крізь дощі твоє світло,

Крізь тривоги, поразки, гріхи…

Я тебе беріг так не вміло —

А тепер… йду. Без луни.

Не дивись, як горять мої фрази —

Вони гіркі, як мої вечори.

Я димом ховаю сюжети,

Що не вмістились у словники.

Я вже звик до відсутності дива,

До вікон без світла вночі.

Ти була — ніби кава розлита

На столі, де лишились дощі.

Я не з тих, хто тримає за руки,

Коли світ за вікном — не мій.

Мені досить цигарки на сходах

І ночі під ковдрою з тіней.

Ти ж хотіла вогню та емоцій —

Щоб до дна, щоб зірвати стоп-кран.

Я ж не звик душею напоказ —

Навіть серце ховаю в туман.

Може, в комусь знайдеш, що шукала —

Що тобі заважало в мені…

Я іду… Коли правда вмирає,

Коли тіні лягають в душі.

А, ти думала — я упаду,

з головою — в півлітру схилюся,

що жалітиму втрату свою

і жалітиму нас з тобою.

Що я битимусь, п’яний, вночі

у речах, у піснях, у світанках.

Що ховатиму біль у вині,

у дешевих нічних ресторанах.

Що кричатиму небу щасливий,

коли сниться, що поруч ти?

Що нап’юся — і в кожній зливі

буду бачить твої сліди?

Ти ж не знала, кого кохала —

я не з тих, хто по шву тріщить.

Моє серце — як та «підвала»:

темно, сиро… але мовчить.

Так, бувало — не спав до ранку,

так, тремтіла рука «написати»…

Але з кожним наступним разом

я вчився себе тримати.

Не по жінках тепер ночі сушу —

по думках. По вогню. По весні.

І тепер моє серце без болю —

тільки спокій в собі несе.

Я пішов — не від тебе. Від себе…

Від того, що вчора горів.

Ти питаєш — а я вже торкаюсь

Твоїх слів, наче тіні плеча.

У думках, мов у мрію ховаюсь —

У твій запах, що манить мене.

Не живу у надії — у спразі,

У тремтінні між сном і журбою.

Я смакую тебе на світанні —

Як той подих, що будить, п'янить.

Що беру я з собою? — Твій голос.

У нім чую, як шепчеш: «люби...»

І з вуст твоїх ллється, мов полиск,

Тиха ніжність, що серце пали́ть.

Я люблю — коли ти у повітрі,

У дощах, що торкають вікно.

Я не знаю, чи я тобі — любий,

Та давно вже живеш ти в мені.

Хочеш — вчитиму слухати тіло?

Хочеш — стану твоїм без імен?

Я відчув тебе шкірою — сміло,

Ще до того, як стала — моя.

«Ти сама до мене доторкнулась.

Тепер… дозволь — я відповім».

Так легко бути поруч у цей час,

У шумі слів, усмішок без упину.

Коли думки, мов павутиння, в нас,

І площі сплять без снів в нічну годину.

Так просто каву пити на зорі,

Сміятись легко, не торкатись болю.

Та хто лишиться, як в німій порі

Тягар мовчання ляже на долоню?

Так легко руку дати в ясний день,

Коли життя — спокійне, наче море.

Та хто обійме в час твоїх падінь,

Коли душа стає прозоро-пильна?

Не кожен поруч вміє серцем чути,

Не кожен світлом у пітьмі палає.

Лиш той, хто в снах твоїх знаходить суть,

Чиє мовчання струнами співає.

Ці люди — наче полум’я святе,

Не для хвилинних зустрічей даровані.

Вони — причал, коли гримить гроза,

Де щирі слова завжди дозволені.

Не ті, хто поруч лиш на мить одну,

А з ким життя хотілось би пройти.

Хто не словами кличе в глибину,

А поглядом дарує крила — щоб злетіти.

А він мовчить — та серцем чує,

Як кожен подих — мов гроза.

Як в ній весна його цілує,

І десь в очах її — сльоза.

Він не зізнався… Може, слабкість?

А може, віра: ще не час…

А в ній — мов сонце на світанку,

Що будить серце щораз.

Він не торкався, зберігав

Її тепло і подих вітру.

Як лист, що осінь пригортав,

Він згадував її — щомиті.

Він не пішов — стояв один,

Немов шукав блакиті в бурі.

Вона — його. Хоч то без змін…

Та більше слів вже і не треба.

⸻

“Я не казав… Але хіба ж ти не знала?”

Ти кажеш — ми зовсім чужі,

А серце вогнем упізнало.

Твій погляд крізь літери в тиші —

Як пальці, що шкіру читали.

Я торкаюсь тебе — між словами,

Де стираються межі й страхи.

Ти пульсуєш у русі між нами,

Наче вітер у жилах весни.

Я жадаю тебе — на підлозі,

На столі, у думках, без прикрас.

Там, де світ стискається в прозі

Нічних нескінченних фраз.

Ти — у шепоті, в подиху, в снах,

У зіницях, у шкірі, у тиші.

Я ввібрав тебе в кожен свій страх,

Щоб кохати — не стримано. Вище.

Не тікай. Це не сором — це жар.

Це не біль — це жага палає.

Ти — пульсація крові, пожежа.

Ти — вся в мені. Мені — тебе мало.

Бо коли розмовляють серця —

Роздягаються душі поволі.

Ти вже тут. Ти в мені. Ти — моя.

Без умов. Без жалю. Без болю.

Я був диким — як вітер холодний,

У шинках — наче в храмі гріхів.

Та тебе я зустрів — і свій норов:

Залишив на межі берегів.

Я б спалив своє серце до тла,

І себе — щоб нічого не лишити.

Бо з тобою цей світ оживає —

Прокидається в грудях весна.

Я жив бурею, словом, вином,

Кричав до зорі без упину.

Плутав спогад із вчорашнім сном,

І шукав себе в кожній спокусі.

Я б покинув і дим, і вокзали,

Де сміявся, горів і зникав.

Лиш залишся — і в тиші без жалю

У долонях твої пальці тримати.

А я тебе — мов подих до світанку,

Мов перший дотик тиші по весні…

Ти — в мені вся, від подиху до ранку,

У кожній жилці струмуєш в мені.

Я — не про тіло, я — про спалах в серці,

Про шепіт шкіри, що палає в снах.

Твоє ім’я — як блискавка у серпні,

І в кожнім русі — дихає весна.

Ти — не проста. Ти — жінка-смерч і тиша.

Ти — буря в грудях і солодкий гріх.

Твоє «хочу» — у жилах моїх пише,

А я — мов дим, що впився в запах твій.

І хай цей світ шумить, гуде і крутить —

Моя любов — мов кров, що не збагнеш.

Я в тобі є. Без слів і без обмежень.

Я — твій до краплі… І без жодних “меж”.

Ти шепочеш: «Хочу» — аж вітер тремтить.

Я знаю: де «хочу» — там потім болить.

Там ніжність — на вечір, там ласка — на мить.

А я — не про ніжність. Я — дим, що чадить.

Я — в підворітті, в дощі й грозі.

Ти — у світанках, у сміху, в лозі.

Твоє — це про спалах, про світло, тепло.

Моє — це мовчання і вибите скло.

Не клич. Не шукай. Не пиши. Не неси.

Я — з тих, хто іде без прощань і слідів.

Ти — полум’я. Світ. А я — тільки дим.

Між нами — провал… Я, вже від болів.

Моє серце вже більш не тривожно —

Я його по шинках розчиняю.

Там, де тіні, шепочуть безглуздо,

Я печалі у келих зливаю.

Вогні вікон тремтять, мов надії,

І шепочуть слова, що не скажеш.

Серед шуму, розгулу і сміху —

Я себе в чиїхось очах шукаю.

І вже звичні мені ці квартали,

Де душа — мов копійка дрібна.

Я не п’ю — я мовчки співаю

Про любов, що пішла без слідів.

У кутку, де мовчать навіть стіни,

Дим осів, наче втомлений шлях.

Я пишу на серветці зім’ятої —

Та ховаю сліди у словах.

І слова вже не гріють, як колись,

Лиш на дні — недопите ім’я.

Я зникаю у сутінках міста,

Де нікого… і ти вже чужа.

«Найстрашніше — не тиша.

Найстрашніше — чужа тиша там, де колись тебе кликали по імені…»

⸻

На забутих нічних перехрестях

Не спиняйся — там тіні безликі.

Там слова розчиняються жестом,

І не світить нікому зоря.

Там у кроці — зношена пам’ять,

У кишенях — копійки — гріхи.

Там не пишуть романів — там плями

І останні в чекушці шляхи.

Світло блима — мов втомлена курва,

Що чекає не ласки, а змін.

Ти йдеш, безіменний і мовчки,

І не знаєш, що втратив давно.

Там був дім. Там були її пальці.

Її шарф на веснянім вітрі.

А тепер — тільки кроки в асфальті

І чужі, силуети в таксі.

На забутих нічних перехрестях

Я лишив не одну гіркоту.

І тепер — ні світанків, ні зірок.

Тільки дим. І іти — в пустоту.

Я вдячний тобі, що ти сталась зі мною —

Моя ти весна у безлистій дорозі.

Ти — жінка остання. Не та, що у прозі.

А та, що мов тиша… що болем пливе.

Я бачив тебе — у дощі за вікном,

У запаху кави, у шепоті дня.

Я дихав тобою — волоссям у шию,

Дихав твоїм силуетом — до дна.

Я вдячний, що ти не була мені ранком —

А заходом, здатним світанок здолати.

Ти — подих весни у притихлому серці.

Ти — світло, яке не навчилося згасати.

Коли сонце згасає — не втомлено, ніжно,

Мов прощається зі світом, не кажучи «все»,

І небо в червоне вдягається врочисто,

І вулиці Порту ховає в себе.

Це мить — золота, безтурботна і тиха,

Де світло не світить — воно просто є.

Танцює в бокалах, лягає на стіни,

Спиняє дихання, спиняє усе.

Фасади палають у мідному світлі,

Мов полум’я спогадів в сутінках дня.

І міст, як підкова, застиг над рікою —

Тримає цю мить, що тікає в часах.

Чайки кружляють в багрянім просторі,

Над містом вже зорі запалюють ніч.

І кожен ліхтар у повітрі прозорім —

Як пам’ять про те, чого не спиниш.

Тут кожна хвиля — мов вірш без кінця,

Що тихо співає про вічність буття.

Порту мовчить. Але в тому мовчанні —

Усе, що ми звемо красою життя.

Не закохуйсь у мої сигарети,

У той дим, що між нами пливе.

Я не той, хто дарує комети —

Мене тягне туди, де шкребе.

Ти смієшся, мов ніч у під’їзді,

Іскра грає у темних очах.

Та я бачу в зухвалій завісі

Порожнечу на ніжних плечах.

Ти вважаєш себе недосяжною,

Та таких — у шинках через край.

Ця зухвалість — лише поза бажана,

А всередині — чорний чай.

Ти не перша, що грає у ніжність,

І шепоче про вірність в таксі…

Та в мені ще лишився відбиток

Тих очей, що мовчать у росі.

Вона — не з оцих під неоном,

Хто про вічне базікає всім.

В неї крок — як на сцену з софтом,

А не в чиюсь випадкову постіль.

Вона — мов весна у трамваї,

Тиха, ніжна, мовчазна й жива.

Не всміхається — й не зітхає,

Та в ній справжність — і в ній — душа.

А ти… ну, зігрієш на вечір,

Та до ранку — як піна в вині.

Я залишусь — в диму, на самоті,

А вона — в мені… Назавжди…

Не кохай мене ніжно — я вже не витримую ласки.

Кохай — як в останній раз, з розбитими небесами…

Як ніч, що вповзає у келих, де плавиться лід,

Ти прийшла — мов безодня, в якій зникає весь світ.

Твій голос — це сакс у підвальному клубі,

Що тягне до сліз, не питаючи «чий».

Твої поцілунки — як дим на губах,

Лишають сліди, коли ти пішла…

І кожен твій дотик — не просто бажання,

Це шрам на душі — відлуння кохання.

У серці моєму лише твій аромат —

Немов слід весни, в якій я блукав.

Не герой із сонетів, що ховаються в книгах,

Я — з вулиць, де істина — в пляшці й у криках.

Але з тобою — я ніби горів

У небі, де ангели падали вниз.

Ти — ніч, ти — куля, ти — шепіт і грім.

Ти — те, що торкається серця без слів.

Я прошу тебе, хоч знаю — безжально —

Кохай мене боляче. Інакше — не варто.

Ніжність — для тих, хто ще не горів.

А я — з попелу. Знаєш… мені не сниться весна.

Я виходжу — і місто мовчить,

Як повія, що втратила ім’я.

Світло б’є з холодних вітрин,

А в душі — ні вогню, ні диму.

Її руки — ще тут, на плечах,

Її шепіт — ще в’ється у вусі.

Та я знаю: не ти, не та —

Просто похіть… з чужої долоні.

Я не каявся і не почну,

Бо не зрадив нічого святого.

Те, що жило колись — відмерло,

І не тисне на серце болем.

Я не кликав любов — я втікав,

Не шукав тепла — лише притулку.

І, напевно, себе зламав…

Та учора — лишив на узбіччі.

Бо усе, що не ти — обпікає,

Навіть ніжність — холодна, мов сніг.

Я вже знаю: душа не вмирає,

Але серця немає — на двох.

Ти приходиш, як тиха вода —

Обіймаєш, мов спогад весни.

Та у серці ще палає біда —

Та, що вирвала корінь з душі.

Ти не винна, що ти — не вона,

Що не твій шепіт слухає ніч.

Є любов, що тікає з вікна,

А є та, що веде крізь дощі.

Ти — як сон, що лишився з пітьми,

Світлий, лагідний… Тільки не мій.

Я шукаю ту — поза людьми,

Що залишила в серці сліди.

Не тримай. І не проси тепла.

Я не зраджу — бо я не кохав.

Просто в пам’яті тліє зола

Тих очей, в яких я згорів.

Не дивуйся, що я не питаю,

Не чекаю, не плачу, не прошу.

Я тобі — не святий, не пророк.

Я себе ще тримаю в ходу.

Ти для мене — не біль, не провина,

Просто штрих у малюнку щодня.

Я навчився іти крізь руїни,

Через тих, хто зникає — навмання.

Ти не любиш — лиш тінь пам’ятаєш,

У мені бачиш когось і здавна.

Я — живий, не уламок твого всесвіту,

І не мушу бути твоїм.

Так, я сміюсь, наче вже не болить,

Не з тебе — із себе сміюсь.

Бо я знову шукаю той шлях,

Що веде через сотні жінок.

Може, ти насправді добра,

Може, серце в тебе ще болить.

Та у грі, де мовчання — це правда,

Твоя правда — лиш вміла брехати.

І тому, як підеш — то без сцени,

Я не стану тягнути сюжет.

Не герой я твого роману,

Я — фінал. А не твій «хепі-енд».

Я вдячний тобі, що живеш в моїй долі —

Без обіцянок зайвих, без слів і прикрас.

За дрібниці, що важать, за спокій без болю,

За любов — без вимог, без обману, образ.

Ти не кидала тінь, не шукала других,

Не ламала мене, коли був я слабким.

Твоя вірність — не жест, не ланцюг золотий,

А опора, що стала для мене основою.

Любов наша — чесна, без фальші й гри,

Без драми, де лиш крик заміняє тепло.

Ти — найкраще, що сталося зі мною в житті,

Не тому, що була, — а тому, що змогла.

Всі інші — як тіні, мовчазні й холодні,

Не торкнулись душі, не лишили слідів.

А ти — як весна у безмежній безодні,

Проста. Справжня. Єдина з усіх світів.

Гуде над степом люте небо,

Горить село — мов свічка в храмі.

Не так весни чекали в себе,

Не так ішли по цій землі…

Зерно — не встигло дати колос,

А вже спинилось — “на нулі”.

І замість пісні — свист і вибух,

Що котиться крізь дим по всій землі.

Стоїть солдат на чорнім полі,

Земля стискає кожен крок.

І сніг змішався тут із болем,

І кров, і попіл, і пісок.

Та кожен бій — як крик народу,

Що волю в серці не згубив.

Не став рабом, не зрадив роду,

І навіть мертвий — ще живий.

…І поки грім ще б’є у груди,

І дим ковтає небеса —

Стоїть Україна. Стояти буде.

Бо вільна — не на словах.

Знов травень. Знов у вас — парад,

Блищить в медалях кожен гад.

На вулицях — “георгіївська” мода,

Фанфара б’є — з орди-народа.

Ви знову — «дєди» на броні,

І знов «могли б» в чужій війні.

Повторить що? Грабунок, смерті ?

«Дойчланд» на шторі? Голод, трупи ?

Безбожники з хрестами в ряд —

Несуть на Київ «мир» і «лад».

Молитви з матом, віра в зло —

Змішали віск і дьоготь з тлом.

Кричите хором: «Повторім!»

А в що ви граєте? У фільм?

У вас герой — маніяк в багнюці,

А прапор — саван з божевільні.

Ми кажемо : «Ніколи у житті!» —

Не в бліндажі, не в темноті.

Ви — цирк, де танк веде парад,

А слава ваша — зрада й смрад.

О, «русскій мір»… Такий великий!

На троні — череп, під ним — крики.

І з кожним роком той парад

Все більш нагадує «закат».

Приймаю…

(відповідь на вірш «Подаруй…»)

Приймаю тишу — пелюстком на серце,

Де кожен звук — мов дотик твого «будь».

І серед слів, що з вітром шепче верба,

Я чую: ти… мов світ — живий, незбутній.

Приймаю погляд — лагідний, прозорий,

Де вишні цвіт — немов твоя душа.

І в кожнім дні, де біль лишив узори,

Твоя любов — як істина одна.

Приймаю сни — барвисті й неозорі,

Що ти мені з весняних зір знісла.

У них — весна. І світла так багато,

Немов твоя душа мені цвіла.

Я іноді дивлюсь назад —

Багато прожито… Та не так.

Багато зроблено — наосліп,

І у пам’яті — кожен шрам.

Не туди звернув, та не з тією,

Не стримався — зірвався, злий.

І здавалося — все по плечу,

Та розсипалось на вітру.

Я дивлюсь назад — наосліп

І питаю: «Сам ти радий?»

А у відповідь — тиша в грудях,

Ніби порожня дорога в очах.

Пожовкли слова, як листи —

Ті, що з болем колись — неслись.

І смішний запал зізнань

Я б викреслив, якби знав.

Я не каюсь — навіщо тепер?

Просто міцно закрив ті двері.

Та іноді протяг крізь сни

Подих тіні забутих мрій.

Він не кається. Він пам’ятає —

Як дивилася, без осудження.

Десь у серці, тоді під шкірою,

Щось тремтіло і тихо вбивало.

Він йшов по осінніх калюжах,

Під дощем, крізь чужі лиця.

І в очах його — не надія,

А слова, що в душі згорають.

Він грубив, він кидав монети

В ліхтарі, в тишу, в перехожих.

Він хамив, щоб сховати втрату,

Поминаючи своє безбожжя.

Ну а потім ти сказала: “Пізно,

Ти — не той, про кого пишуть у книжках…”

Він тоді посміхнувся грізно,

А душа облилася кров’ю.

Він не знав, як живуть без правди.

Він не знав, що таке — віра.

Він був вирваний, як лист пом’ятий

З блокнота чужих помилок.

З того часу — він не зірвався в слові,

Не лякав жодних перехожих.

Він не добрий. Він — просто знає,

Як буває… коли все пізно…

А ми в ті дні писали на папері —

І мрії сніжно-чистими були.

Ти в пам’яті, мов зірка засвітила,

І сяєш крізь тумани і вогні.

Твій образ — на світлині, трохи стертий,

Та не зникає з плином довгих днів.

Я памʼятаю погляд твій упертий —

І в серці знов зростає тихий спів.

Ти — світанкове трепетне натхнення,

Ти — подих вітру, перша зірка дня.

Ти — перше ніжне серця потрясіння,

Ти — перша справжня істина моя.

Я збережу тебе, мов тиху згадку,

У глибині, де тиша і тепло,

Де час затих, немов весняний подих,

Де молодість і пам’ять — як вино.

Нехай летять роки, як зграї птахів,

Хай світ міняє форму і лице,

Та ти — як пісня, як жива сторінка,

Мій перший серця невловимий стук.

Ти — не випадок. Ти — не просто зустріч.

Ти — знак згори. Відповідь на сто молитв.

Коли весь світ ставав сірим, злим і хмурим,

Ти стала — подихом серед тривог і битв.

Ти — мій вогонь. Де тепло. Де надійно.

Ти — мій прибій, мій берег, мій маяк.

І навіть в дні, коли мені так огидно,

Ти вірила. Ти йшла. Без жодних «як».

Ти — не позаду, не попереду — ти поруч.

Ти — не в словах, ти — в моїй душі.

Ти — спокій мій, мій прихисток і сила,

Ти — частка мене, вогонь моїй весні.

Спасибі, рідна, за погляд, за любов, за силу,

За те, що ти — незламна назавжди.

Ти — моє світло, ти — моя домівка.

Ти — не дружина. Ти — моє життя.