Дар'я Падалка

Серед хвої та піску місто є.

Там вітер пам'ять тихо береже

І кожен спогад про ту юність, ту весну.

Шкода, що милуватися цим нам бракувало часу.

Місто мрій і спогадів безкраїх,

Де кожен крок знайомий і живий.

Там липи шепотіли біля парків,

А вітер ніс надію у світи.

Оті проспекти, сонячні алеї,

Де сміх дитячий лунав поміж дворів,

І вечорами зорі над землею

Ховали мрії тисячі людей.

І буде день і буде ранок,

І захід сонця і світанок.

І знов розквітнуть квіти навесні,

І мир повернеться у наші дні.

Знов діти будуть бігати стежками,

І сміх лунатиме у дворах.

А щастя повернеться із піснями

У теплих і знайомих вечорах.

Бо пам’ять не зітре любов ніколи,

І серце кличе знову й знов туди,

Де світло рідних вікон і тополі,

Де залишились мрії назавжди.

Місто надії, сили і тепла,

Ти вічно житимеш в моїй душі.

І крізь роки лунатиме здаля

Мій Сєвєродонецьк живий

Колись повернусь до рідного сходу,

До улюблених хвої та піску.

Колись покину місце це —

Каштани й чорнозем.

Буду бігти чимдуж

До рідної хати, до холодної річки,

В теплі обійми палючого сонця.

Рідна Луганщино!

Чекай мене!

Ще трохи — почекай!

Я вас не боюся

І собі щоденно клянуся ,

Що залишусь живою,

Попри всі ваші прокльони.

Голови я не склоню

Ніколи ви не керуватимете мною.

І за це я себе не корю

Я залишатимусь зава‌вжди собою .

Не скажу, що я нездоланна

І точно не невблаганна,

Але з упевненістю можу сказати,

Мій дух, вам не вдасться зламати!