Аделіна Вайлд

Хай вже скінчиться війна —

Це краще, ніж прожить життя без сна.

Прокинешся там, де тебе чекають вдома,

Де мама пригорне й приголубить м’яко й скромно.

Прокинешся, неначе уві сні,

Де розцвітає рідна сторона весні.

Де голоду немає, всі живі,

І ти відчуєш спокій у душі.

А ми зустрінемось у мріях знов,

Там, де панує мир і живе любов.

У дзеркалі — тиша і тінь,

що криється в погляді нищівнім.

Я сама собі ворог, сама собі суд,

мов хтось чужий в мені живе й кляне.

Криком стискаю легені вночі,

щоб ніхто не почув, що я є така.

Серце вимагає світла й тепла,

а розум шепоче: «Сховай, замовчи».

Та в цій війні, що точиться всередині,

єдина нагорода — зруйновані стіни.

Але я мушу встояти, мушу сміло пройти,

бо переможець отримує все —

навіть право любити й жити собою.

Іноді здається — сонце вже не гріє,

Думки останнім часом такі важкі й сумні.

І тут наступає знайомий, тихий період,

І ти питаєш себе: навіщо жити мені?

Зберися в собі, проникни у моє життя,

Зроби мій світ знов важливим і ясним.

Ти — моя остання надія, моє світло в пітьмі,

З тобою я йду, і мені вже не так тісно.

Моя люба Доллі,

усміхаєшся доволі. Ти смієшся ясніше, ніж сонце у полі,

ти у серці моїм поволі.

Моя люба Доллі — розмовами серце зігріває без упину,

уроки читає натхненно щогодини.

Рука змах робить, та стикається зі мною —

і погляд твій зливається зі мною.

І все навколо дихає весною,

я чую серце, що живе любов’ю новою.