Губон Берн

Болить.

Так серце болить.

І губляться думи.

Болить...

Так руки болять,

І ноги ревуть,

Думи все губляться,

А руки трясуться.

Погубить нас з тобою страшна,

Та відьмочка лиха,

Страшна її пітьма,

Всіх нас вона ляка,

І правду від нас хова,

До себе нікого не підпуска.

В народі любов'ю прозвали,

Людей від неї палками гоняли,

А вони дурні були, —

І не тікали,

Ще й руки в її лапи простягали.

Ой любиться, дуриться,

Серце людськеє крається,

Думи чудної не цурається,

Словом Божим прикривається!

«Сказав він нам любиться» , —

А ми не любимо — б'ємо.

«І волі його не стидиться,

В коханні разом пізнаваться,

Дурману її підкоряться...»

..Та серце болить,

Так сильно болить,

І губляться думи,

Болить...

І знов я йду,

По тій самій кривій стежині,

Де біль і кривду

Я знайду!

І знов стою на тім шляху,

Тернистому, глухому,

Тихому, — знайомому,

І там знайшла я річечку зовсім суху.

Зі сліз моїх посохших,

Із болю мого на травині,

Де я заплакала по новій,

І знову затопила я ручій..

Своїм тихим почуттям,

Таким нікчемним,

Тим коханням, —

Одурманена я ним.

Чому я народилася нікчемою,

Що не владах зі своїм почуттям?

Чому я одурманена тобою

І твоїм тихим забуттям?

Чому я знов йду по тій стежині?

Кривій, глухій,

Страшній... — знайомій.

Куди пливу я на древині?

Я знов тону на тій стежині,

І порятувать мене нікому...

Я більш не поверталася додому,

Бо я згубилася в дорозі:

В гущавині страшній

Із своїх почуттів,

В гущавині непроглядній

Із твоїх кайданів.