« Знову »

І знов я йду,

По тій самій кривій стежині,

Де біль і кривду

Я знайду!

І знов стою на тім шляху,

Тернистому, глухому,

Тихому, — знайомому,

І там знайшла я річечку зовсім суху.

Зі сліз моїх посохших,

Із болю мого на травині,

Де я заплакала по новій,

І знову затопила я ручій..

Своїм тихим почуттям,

Таким нікчемним,

Тим коханням, —

Одурманена я ним.

Чому я народилася нікчемою,

Що не владах зі своїм почуттям?

Чому я одурманена тобою

І твоїм тихим забуттям?

Чому я знов йду по тій стежині?

Кривій, глухій,

Страшній... — знайомій.

Куди пливу я на древині?

Я знов тону на тій стежині,

І порятувать мене нікому...

Я більш не поверталася додому,

Бо я згубилася в дорозі:

В гущавині страшній

Із своїх почуттів,

В гущавині непроглядній

Із твоїх кайданів.