The Fool

Під світлом сяйва з-під небесся

Я читаю кожне слово ...

Він придумав нову мову

І присвятив її мені.

Він сказав, що я як осінь

В старім місті Севастополь ....

Холодний вітер тягне з моря

Запах солі і болота ...

Осінь сипить жовкле листя

І ховає сонце в хмарах ...

Він казав, що так не можна

Севастополь любить осінь

Спокійну, тиху й непомітну...

Вона не палить... тихо гріє

На ринках запах винограду.

І в повітрі дивна свіжість.

Чорний колір — він як зіниці, в яких я побачу лише маяки.

Я побачу там море, не побачу там сонце, я побачу там лише ліхтарі.

І світло те тьмяне, і небо без сонця, і зорі сховались в кишенях чужих.

А море чуже — воно штормило і нило, і чайки, не бачивши промінь ясний.

І небо суворе, яке нам не пробачить, якщо ми заплющимо очі навік.

Ну а чорний колір — він як зіниці, в яких немає ні світла, ні тьми.

Вранці — скрипач. Він творить дива.

Вночі — як хірург: він ріже тіла.

Вночі видно сніг й чутно слова.

Вроджений сищик — шукає дівча.

Віщує ймовірність й бачить циклічність.

Вивчає він право й читає книжки.

Вправно він пише й малює пейзажі.

Вранці п’є каву й годує птахів.

Вночі — правосуддя, страшний в нього суд...

Ви минайте підвали і темні під’їзди.

Теорія є —

ймовірність страшна.

Ти боїшся болю?

Мені важкий той промінь, який ранить на світанні сонцем....

Мене лякають зорі, які мовби ріжуть гострим лезом мої очі ...

Я боюся солі, яка лізе в свіжі рани з новим диким болем ....

В тебе є страхи ?

Тебе лякав той злий сусід який в під'їзді курить травку і кидає мати вам безвинним людям ???

Тебе ж лякав невдалий рух руки від якого гострий гнутий ніж летить у твою ногу???

Ти боїшся рихлої землі в яку ховають твоє свіже тіло яке там же розкладається ???

Страх болю ?

Є речі, що страшніш за біль і страх, варто лиш відкрити очі ....

Ти відкриєш в собі новий страх варто лиш навчитись слухати...

Коли почуєш тиху злу ненависть варто лиш мовчати вміти ....

Що це все для вас ?

Ти і я. Вона і він.

Вона дійсно скоро піде, їй набридло говорити і сміятися, щебетати - як ти кажеш.

Вона захлопне кляті двері, ти в під'їзді чуєш кроки, які ехом віддають в тобі...

Ти лишився в самоті, в пустій квартирі, в темноті, в якій ти чуєш її сміх...

Ти пізно вийдеш на балкон і лиш побачиш рідну постать, що стрімко зникне в темноті.

І я не знала геть тоді, що ти заплачеш, не забудеш її жести у пітьмі.

Я пам’ятатиму той вечір, звук захлопнутих дверей і її сльози на паркеті, що, напевно, досі там

Він лишив в тобі той голос, злі докори, но й надію, яка тягне у пітьмі...

Він не думав, що ти підеш, що загубить той промінчик, який грів його вночі...

Ти загубив, вона пішла.

.....

Краще прожити мало, ніж повільно згоряти дотла…

Поглянути правді у вічі і згоріти, як в сонці пітьма,

І стояти на двох під будинком, який повільно згорає дотла…

Між рядків побачивши правду — впасти від відчаю в рай.

І коли ти доходиш до краю, ти не бачиш там раю небес.

Ти побачиш квартири й погорілі шпалери чорним вуглем

Там зрікалися долі, розбивали тіла й обіймали востаннє.

А тепер що лишилось від правди? Лише слово «правда»?

Смішно! «Правда» — це ж газета, яку читали наші дідусі й бабусі.

«Правда» — це художній фільм радянського періоду.

«Правда» — це назва італійського гурту 1970 року.

А що таке «правда» насправді? І, напевно, це вже не смішно.

А я лежу в апатії в очікуванні твоє симпатії

Сльози вічні

Біль безмежний

Ранок 7:30

Все як завжди

Усмішка, радість, толерантность- це все

циклічнісь

Очікуваня симпатії це вічна деградація

Вечір 23:30

зорі, місяць, нічка пізня

Ти, я.

Щирість, прикрість пізняння?

1999 рік... Минуло 9 років з моменту, як я лежала на кафельному столі.

9 років,як сонце перестало гріти кінцівки моїх пальців, та й тіло загалом.

9 місяців,як хрест схилився до долу, і 6 — як його полагодили.

І минуло рівно 9 днів з того моменту,як ви шестеро були на кладовищі — біля хреста.

Рівно 9 годин з того моменту,як зорі знову почали підсвічувати всі могилки.

9 років,як я перестала відчувати дим вишневих цигарок і холод балкону.

9 років і 6 місяців,як ви перестали слухати мій потік свідомості й те, наскільки всі погані.

Чому 1990?

То був 6-й місяць за рахунком...по-моєму, червень.

П’ятниця...Дев’ята хвилина на шосту.

Сонце било мені в очі й гріло кінцівки.

Я сиділа біля річки— мене не вабила її глибина.

Коли я дорахувала крижнів— їх було 6.

Я сіла за кермо...А потім...

Тьма...

Неприємний металевий присмак крові в роті.

Нестерпний біль нижніх кінцівок!

Я не відчуваю рук!Та й загалом серцебиття...

А уже далі— кафельний стіл. І 1999...