Павло Танащук

Хтось вважає, історія йде по спіралі —

Все, що буде, колись вже було.

Знову приходять криваві тирани,

Та на землі прокидається зло.

Знов страждає моя Україна,

Як колись, усі ці віки.

По спіралі, жорстоко, незмінно

Клали голови свої козаки.

Україна була, є і буде —

Я її, як мати, люблю.

Із спіралі історії, люде,

Ми для ворога сплетемо петлю.

Суне ворог ордою кацапів,

Знову руйнує та губить людей.

Як колись, своїх ставить сатрапів,

Та не вбити їм вільних ідей.

Болить серце, коли гинуть діти,

Та впоперек горла стане їм наша земля.

І щоб завтра з тобою нам жити,

Ти сьогодні вбий москаля.

Україна була, є і буде —

Я її, як мати, люблю.

Із спіралі історії, люде,

Ми для ворога сплетемо петлю.

Височіє тополя, струнка, як дівчина,

а збоку поцяткована червоним калина.

Стоять, наче сестри, собі при дорозі

і око милують чумакові на возі.

Чумачку свою набакир він збиває

та пісню тужливу про долю співає:

про шлях, що в’ється між ланами у полі,

про те, як калина сестрою стала тополі,

про хату далеку, дівчиноньку любу,

яку стара пані віддала до шлюбу.

Суне собі валка під сонцем палючим,

та пісня серце крає сльозою пекучою.

Уже проминули тополю й калину,

а ті листям машуть — і потім знову зустрінуть.

І так кожен рік стоять ген у полі

дві гарні сестрички — калина й тополя.