Федір Незнайко

йшли слід у слід за сонцем, що сідало.

позначали шлях, жбурляючи зорі у ніч.

до розбитих ступнів сіль прикладали.

росою змащували маточини коліс

екватором

підперезалися

на спочинках зі сватом

гопцювалися

й легко, немов улітку дощ,

степом пісні лились.

повільно йшли воли,

котився небом віз

пам’ять гострими уламками скла

малює на шкірі мапу втрат

буденність перемелює сни на порох

з якого проростають гіркі плоди

любов теплим осіннім вітерцем –

боязким, зникаючим –

віє, ворушить вії, лоскоче шию,

шепоче, наспівує щось,

намагається скласти мелодію

із суцільної тиші навколо

самотність плескається у склянці

теплим густим коньяком,

п’ється маленькими ковтками,

розчиняється у крові,

пульсує у скроні

у середмісті покинутих міст і містечок

на вулицях із затертими табличками назв

примружившись на сонце, що сідає,

намагаєшся згадати своє справжнє ім’я