Іорданов Дмитро

Це величне століття? Століття жахів

Що волає в обличчя неживих синів

Словами дурману, у відлунні віків

Де нас всіх топчуть, наче тих жуків

Цокочуть цикади, плаче Бог

Склали лапи богомоли, це епілог

Сидів митець, писав митець

Натужно із словець, хай їм грець!

Вичавлював мету, модерний сенс,

Писав зі снів, небесний референс.

Вітер грів, митець тремтів увесь,

Холодний розум літав там десь.

І тремтіли губи, тремтіли й пальці...

Очі на папірці не бачили грації.

Ніби день, що втратив муки ночі,

Точно хворий — хвора й творчість.

То прокляття тої з ненаписаних пісень,

Що у снах наяву вкрала світла день.

Ця дилема, мов бритва, що ріже по нервах:

Глядач масовий — публічна страта жертви.

Чи для всіх це просто, чи складно для душі,

Де сміються одиниці, а плачуть тисячі?

Раптом ранок дихне сигаретним димком,

Запиває вкотре біль мутним коньяком.

На столі лише попіл і кави брудна каламуть...

А «модерні сенси» у кутку почекають та заснуть.

Володіє ціллю мій тягучий процес —

Все по сюжетах Франца Кафки.

Як самурай, що втратив всяку честь,

Чи тарган, що не може встати, бо лапки.

Ми всі біжимо, крутимо колеса

Цього дурдому. Як казав політик:

Аж чути сміх, що котиться там з небес,

Бо «я не зрадник, я маленький гвинтик».

Ми всі — таргани, що біжать від законів

І власноруч створених нами проблем.

За нас все рішають мужі з кулуарів,

Поки ми гниємо в цій системі систем.

Для нас же нормально — ховатись в пітьмі,

Боятися світла, проживати життя...

Якщо ми злякались боротись в тюрмі,

То навіщо тоді їсти сміття?

А механічні частини жують нас, як жвали,

Лавкрафтіанський сюжет, на орбітах світів.

Моїми словами кричать маргінальні підвали,

І виють в унісон сотні тисяч, як я, тарганів.

А найсмішніше — що нас не зупинить радіоактивний пил,

Бо війни скінчаться лиш коли тарган лишиться один.

Якби я шукав наймиліше ім'я,

То вибрав би, певно, лиш слово «приємність».

Ти б ніяковіла, так само як я,

Хоч кращих епітетів немає писемність.

Бо ти — як оазис у дикій пустелі,

Ти світло в пітьмі і свобода думок.

Про тебе шепочуть нічні акварелі

І пишуть у збірках найкращих книжок.

Ти є у повітрі, у травах, лісах,

Тобі я дарую цей лагідний спів.

Твій образ відлунює в моїх словах,

Він кращий за тисячі сказаних слів.

Чи ти існуєш? Клянусь, ти існуєш!

Бо мусить же бути спасіння в пітьмі.

Ти поміж людей так самотньо крокуєш,

Шукаєш найкраще, що є на землі.

Прощально лунав нотний лад,

І кожен рух овивався пурпуром.

Блузка втрачала світи міріад,

А я блукав, зачарований велюром.

Тканина згорить, забираючи миті,

Та пам’ять про нас не спроможні ми стерти.

Розсипався ворс на дороги розмиті,

Де нам залишається просто завмерти.

Це місто втратило колишню ніжність,

Змиває дощ наш оксамитовий велюр.

Холодні вулиці огорне ніч, як вічність,

Де змовк оркестр останніх партитур.

Завмерти, як подих перед грозою,

Коли затихає останній акорд.

Тканину не зшити тепер сльозою,

І гасне назавжди міський натюрморт.

Тож прощай, мій велюровий сон,

І ніжність, що гріла крізь втому.

Останній акорд зазвучав в унісон,

І ми не повернемось більше додому.

Аморе? А море фаянсу.

Мія море — моя фіянсе.

Морена, мрія романсів

Поетів, амурів Франції.

Звени нарешті змістовно,

Коли наш міст змісту тоне:

Міст фонетики та тону —

Містична тишо, фортуно.

Бачив фантомні твої грані,

Безперечні, філігранні,

Блукання фоном раннім,

Рвані безумством, фатальні.

Закінчиться пісенний прованс

Залишивши ту згадку про вас

Ваш забутий фарфоровий вальс

Вона... Яка негожа, на мене схожа,

Що аж у жилах стигне кров.

Ти вищих сил, невже, небожа?

Чи демонів палка любов?

Навіщо ти була зі мною?

Хіба я звав? Хіба ж просив?

Дорога встелена журбою —

Іди під три чорти без слів!

Досить мені, все набридло до краю:

Пусті твої очі і прості слова.

На судно, що курс у безкрайність тримає,

Я знову і знову, здається, не встигаю.

Пройшли всі дедлайни у затьмаренім часі,

А я все блукаю в густій темноті.

Не заснувши, сні за сном бачу наосліп,

І місця немає домовій біді.

Нашому дому, де сад і парканчик,

Поруч ріка... і два кілометри до міста.

Тепер мої сльози, солоні й гарячі,

Витре зустрічний і різкий морський бриз.

Хапнувши горя з долоні, не плачу —

Заберу на корабель пацюків та щурів.

Земля з-під збитих ніг втрачає хватку,

Втримати мене ніяк неможливо.

Відпусти, не тримай, постав розплату на згадку,

Бо жодна сила тепер неважлива.

Я відкриваю стелю —

Ліниво пливе туман.

Я говорив суцільну правду,

Яка тепер — обман.

Між нами відтепер стіна,

І не повернути, не забути...

Ти там, де я. А я — лиш там,

Де маю бути.

І розійшлись маршрути.

Погасло світло очей, і зорі погасли,

Рідна пітьма — немов обійми нічні.

Зникли назавжди ліхтарі та фарби,

Лишивши тільки темряву в мені.

Наче зрізали крила, і упав я гранітом —

Безсилий,

Розбитий.

І в серці, на жаль, не уламком пробитим —

Не діра,

А печаль.

І як далі робити сліди самотужки —

На воді,

В пустоті?

Упасти би пластом в море повне крові,

Де герої

І набої...

Осідлати буремні потоки ранкового бризу,

Полетіти

Донизу,

Скорчивши світу веселу мармизу.

Ехо слів — відбиток злості.

Пусті алеї в мертвім місті.

Очей вогні погаслі... Двісті.

Двісті... двісті... двісті...

Двісті обставин, щоб забути,

І жодної — щоб згадати.

Але так нестерпно важко просто бути...

Двісті ран, двісті довгих років,

Двісті подій, застиглих у німій воді...

Безліч слів.

І тиша назавжди.

Хеппі-енду не буде. Наш твір пише мрійник,

Він давно вже списався — лише самоповтори.

Морем слів переповнив побілілий смітник,

У розпачі топить зім'яті всоте папери.

В пошуках нових сенсів потонув у світі мар.

Втратив контроль. Сценарій став порожнім

Та на зім'ятих листах — без напівтонів нуар.

Вмер весь наратив. Сюжет залишився художнім.

Невже йому набридли кляті щасливі фінали,

Ці нестерпні шаблони, що душать знову брехнею?

Хворі на оксюморон безлиці радикали —

Світ контрастів, мов бельмо на очах корифея.

Кляті думки

Дим у вікно

Власні слова

Зникли давно

Вітки чорного дуба

Танцюють танго вночі.

Куди втекла моя люба,

Повітря моє крадучи?

Утекла стрімкою водою,

Міняючи свою форму,

Стала нічною грозою —

Відлунням звуків шторму!

Тліють тьмяно в каміні вогні,

Ллється лавою в жилах кров.

Емоції стали попільні —

Ти палиш мене знов і знов.

Надія втрачає опору,

Кришиться скло на піску.

Я камінь, що бачить гору,

Приймаю долю важку.

Чорно-білими барвами

Місяць самотньо вальсує вгорі.

Балансу немає між нами —

Ти втекла і мене забери.

Бийте в такт, мої барабани,

В ритм простого мого серця!

Засурміть про глибокі рани,

Щоб знати що воно б'ється.

Надривно і дико лунайте,

Плач, гітаро, від болю німого!

Про нетлінне лихо звіщайте,

Кричи, неземна любове!

Фортепіано, звучи без упину

Заповнюй пробіли порожні.

Врятуй мою душу єдину,

Де думки лишень тривожні

Останній акорд за тобою,

Скрипко-душе моя...

Ти приречена бути одною

Посеред звуків бою.

Зупини ж цей абсурд і морок,

Цю битву, що йде навколо.

Хай розвіється дим і порох —

Зазвучить твоє горде соло!

Свято велике, свято у нас,

Повернувся з війни наш Тарас.

Але обличчя має печальний вираз,

І тремтіння у профіль та анфас.

- А чи друзі твої теж в запас?

- Не всі двісті... — О, ну то клас!..

- Ну, Тарас! розкажи про Донбас?

- Ти куди? Що? Спати вже час?

- А якісь історії припас?

Тарас дістає із торби фугас.

- Ось вам без прикрас,

Мій войд волопас

Привіт! я для вас гід на сьогодні

Тропами згорілих лісів проведу

Слідами спогадів у безодні,

Ретроспекцій що рвуть наяву

Попрошу триматись спокійно

Територія ровами покрита

Снують дикі звірі тропами стихійно

Раптові звуки лунають - корида

Перед вами перекопаний степ,

Тихо траншея тремтить — тут приліт

Сира, чорна мішень, прямо в ліс

Риком веде цей раптовий удар.

Просто треба сісти разок

Подивитись тилу суворо,

Подолати самотність ривком

Поміж тіл сміючись. Раптово:

- Ей, Тарас повернись до нас,

Чого раптом руками затряс?

Створити би Магнум Опус

Вийти мені за рамки Логосу

Головою зануритись в пафос

Сягнути вище за космос

Цирковий танцювати танок

Словниковий і філігранний

Біснувати поміж сторінок

Бо я такий один унікальний!

Я - творець, я і саме мистецтво

Плід страшного, хворого часу

Де моє божевільне шаленство

Дає силу для ренесансу

Купатися в світла потоках

Руйнуючи давні закони

Світилом богеми у тривогах

Стати образом для ікони

Може краще й не треба,

Думаєш ти особливий?

Це не роль і не сцена

Успіх тут неможливий

Все як ти хочеш не буде

Недостатньо таланту

Але... Ніяких але тут!

Тобі не зламати константу

Не марнуй свого часу дарма

Займись краще чимось земним

Графоманства вічна тюрма

Ти народжений бути таким

Але, але, але, АЛЕ !

Мені не вперше творчо згоріти

Повстати із попелу й навпаки

Танцювати у горнах кульбіти

Розривати рядки - на шматки!

Згинь, ти мені непотрібен!

Без тебе я вільний... Навіщо?

Світло назавжди згасало.

Пір'я летіло в імлу.

Люди ішли передчасно...

Вітер розносить золу.

Пам'ятаєш, як ми в дитинстві грали у війнушки?

Наче нормальних ігор і не існувало.

Бах-бах! Ти упав…

Е-е, ні… Війна — це двері навстіжки.

У домі, де гостей вже немає.

Де все згнило.

Каркас втратив силу і осів.

Тріщать опори, ламаються балки.

Тут пусто, усе згоріло повністю,

Не оминувши навіть ті наші дитячі палки.

Потрапити б у минуле

і донести тим хлопцям, що це не гра.

«Перестаньте…»

Та хіба ж ми тоді звертали увагу на меморіали й хрести?

«Ми ж усього-на-всього дітвора, дядю, відстаньте».

Тож тріумфуйте тепер, сильні цього хворого світу,

Пожинайте свої голодні плоди.

Ви не люди.

Ви — причина,

яка руйнує будинки і стирає дитячі сліди.

Не передати словами цієї ненависті.

Немає для неї назви.

І хочеться вірити в Бога, в карму — хоча б у щось,

Лиш би ви нарешті отримали по заслугах.

Та ми просто-напросто діти,

Нас не вчили інакше.

Чому ж ми не любили різнобарвні квіти,

Що росли разом з нами?

Думаю, що я не останній і точно не перший,

Цей світ не змінять слова...

Будь ласка, перед тим як зробити крок —

Не наступіть на квітку. Прощайте.

Нічна алея пітьмою оповита,

Снували тіні між старезних крон.

Сира і темна, холодом налита,

Палітра ляже на німий картон.

І височів в пітьмі тут постамент —

Реліквія минулої напівправди.

Не то граніт, не то старий цемент,

Що злим поглядом охоплював ці ґрати.

І погляд підняти ніхто не мав права

У місті, де воля навстіж забута.

В'язниця думок — то страшна іржава заграва,

Де кожна надія навіки скута.

Та раптом прокинувся вуличний ліхтар —

Він спалахнув, мов постать прямо з раю.

Вона прийшла, як невідворотний дар,

Що сіру стагнацію світу розбиває.

Її проміння — бунт проти пітьми,

Тріщить цемент і розсипаються кайдани.

Вона одна лишилась між людьми,

Хто світлом лікує ці віковічні рани.

Навіщо писати мені мемуари,

Коли я забутий, а світ цей змалів?

Фундамент кришився, піднялися хмари,

І замість каміння — лишився лиш пил.

Лишаюся взутим для швидкості дій

В розкритій землі серед чорних родовищ

Чергове ім’я, черговий набій

На полях кривавих видовищ.

Можливо, поплачуть, а за рік і згадають...

Яка ціна суму і втіхи здобутків?

Що варте ім'я, коли гробом засудять,

І ти розчинишся у вихорі звуків?

Пам'ятник може збудують небайдужі,

Мета - протриматись кілька подій.

По коліна у болотній багнюці

Земля потребує меч саме твій,

Хай це звучить і сумбурно й буремно,

З цим життям — як у дикій стихії.

Шум, порох, лунає фраза натхненна

«Вбий або помри» — слова без надії

Пишу саме так, без жалю і прикрас,

Жертовний вівтар вже роззявив пащу

Невимовний запеклий палає Донбас

Готовий жувати мою душу тремтячу

Пожовкле, горіло листя

Меч дамоклів нависав

І я лежав дивився в неба блискіт

Чи сутеніло чи вмирав

І ось лежу я в полі босий

пасу козу, послала мати

І нетерпіння мене зносить

Пройтись по ньому - встати

Крізь полин, кропиву, конюшину

Іду по траншеї як по дну

Б'ю грудками сарану

Клянусь, ти пахнеш справжнім раєм,

Світанком, що невдовзі настає.

Як десять років спокою, безкраєм,

В житті, що методично б’є

Іржавим ключем передпокою.

Фатою, фатумом, війною,

Усім, що солодко вбиває...

Ти пахнеш беладоною.

І не сховатись ніде,

Думки - у полоні тривог.

Дурманом квітка цвіте —

Смаком моїх помилок.

Землею та квітами,

Небом і формаліном,

Асфальтом після грози,

Чистим серотоніном.

Пахнеш дальніми мріями

Якщо б вони могли мати ім'я,

Найгіршими кошмарами.

Анабіозного забуття

Ти пахнеш, а як ти пахнеш?

Ти знаєш? Як клята війна!

Здається я забув твій запах

Забув, здається Беладона