Martalis

Чому мовчиш, не реагуєш

І не говориш, де, і як, і що?

Чому ніяк ти не збагнеш,

Що маю я ці відчуття:

кохання, ейфорію і весь спектр?

Без думки дня і не проходить,

Як думаю про тебе я.

Чому засів ти глибоко в душі?

І все це просто —

Я хочу дихати тобою,

Я хочу плакати з тобою,

Відчути дотик твоїх рук —

Таких терпких і невідомих,

Почути слово, два і три,

Торкнутися твоєї пасми,

Заглянути у сині очі,

Побачити щось невідоме.

Але чи розумієш ти мене?

Чи читаєш ти мене?

Відчуй, скажи, заглянь,

Прочитай мене як книгу,

І, може, ти збагнеш усе.

Але не час, не дата, не той день,

Бо ти нічого так і не збагнув.

Вже цілих тридцять пʼять ти незалежна

Ти памʼятаєш боротьбу Шухевича і Коновальця

Заборону мови більш ніж років сто

Розстріляне відродження і дисидентів

Простий народ, як кріпаків

Тебе хотіли знищити поляки, білі і червоні

Але ти вистояла, ненька

Тебе хотіли закувати у кайдани

Але ніхто не знав наскільки сильна ти

Ти памʼятаєш Орлика, Петлюру і Мазепу

А я їх знаю з сторінок підручника

Ти памʼятаєш Стуса, Дзюбу, Чорновіла

Ти памʼятає вислів цей: «Хто проти тиранії - встаньте!»

Ти знаєш Енеїду, Чорну раду і Кобзар

Приймаченко і Яблонську

Крушельнецьку, Горську і Цісик

Ти не тільки сильна, а й красива:

Блакитне небо над полями,

Містичні і густі ліси,

Величні українські гори,

Дніпро, Дунай і Сіверський Донець

Нескорена, найкраща ти з усіх

Ти наша мати і весь світ

Люблю тебе, моя Україно

Тихо, трохи помовчи.

Гомін зливи і морозу,

Слід юнацтва й новизни.

Ти зі мною - більш ніхто.

Знак буття твій на мені:

Поцілунок на ключиці,

Запах на моїй кофтинці,

Твої руки на щоці,

Ендорфіни в гіпофізі

І метелик всередині.

В обіймах ночі ми закуті

І тебе ніяк не забути.

Чи це правда, чи омана?

Може, пам’яті химера?

Дай мені це осягнути.

І, здається, вже не стало

Того запаху кофтинки,

Юності й мрійництва,

А згодом - і твоєї рештки.