Ірина Іщенко

Всесвіт безкрайній – це величний океан

Де кожна зірочка є витвором мистецтва,

Художник вправно їхню вроду змалював

Й подарував це нам зі щирістю від серця.

Як тільки темрява накриє цілий світ

На небі тихо розквітає справжнє диво,

Хтось розгортає в нічній висі оксамит

І діамантами вкриває його дивно.

Коли вдивляєшся у цей бездонний світ

В душі народжується музика й слово,

А зірки падають і манять у блакить

І прославляють на віки Творця живого.

Зненацька біль запала в мою душу

І сумом мої очі огорнула,

Хочу здолати муку і не зрушу

Вона вже глибоко пірнула й потонула.

Не бачу більше як палають зорі

І місяця, що в небі сходить тихо.

Думки мої не втішні і суворі

Торочать мені лихо, лихо, лихо.

Ні я не хочу бути в їх полоні

Все буде добре, серцем відчуваю.

Життя моє у мене на долоні.

Куди поверну, там і заблукаю.

А почуття, вони такі мінливі

Охоплять, як тайфун, що в океані.

Піднімуть хвилі вразливі й жахливі,

А потім, стихнуть, зникнуть у тумані.

І ціль моя, не дати їм здолати

Моєї віри і моєї волі.

Пірнути у надію І плекати

Той час, коли не буде більше болю.

Осінній дощ розлив кришталь на землю

І всюди заблищали дзеркала,

В них ліс розмитий грає аквареллю

Й останній подих літнього тепла.

Свинцеві хмари впали у калюжі

Напитися прозорої води.

Гойдає вітер човники байдужі

Опале листя жовтої верби.

Вітер співає у порожніх кронах

Занурює природу в дрімоту.

Мелодія журби в цих дивних дзвонах

Про заметіль й зимову мерзлоту.

Мої літа подарували мені мудрість

Хоча життя й стікає скрізь долоні.

І кожна зморшка – не лише минула юність,

А стиглий спокій на життєвім лоні.

Уже давно я не женуся за вітрами

І не лічу дорогоцінні ті хвилини.

Я не шукаю виправдань за драми,

Вперед крокую до останньої вершини.

Я не тримаю марних слів й образи

Чужі помилки вже до серця не сприймаю,

Не хочу гаяти життя на зайві фрази.

Живу теперішнім й минуле відпускаю.

Розлилось небо крижаним дощем

І темно сірі шати одягнуло

Земля не встигла скористалася плащем,

Чи попросту вдягнуть його забула.

Тремтить від холоду, ховається в туман

І небо зупинитися благає,

Жене потоки злива в океан,

А дощ шалений ллє і не вщухає.

Змиває стрімко вроду та красу

Осіннім вітром крони роздягає.

Лишає землю бідну голу і босу..

І тихий — тихий смуток навіває.

Прийде зима, їй сукню принесе

Казкову, білу, виткану кришталем.

Земля щаслива до весни засне

У вбранні, що замовила туманом.

Світ став пласким, позбавленим смаку

Це що депресія, чи просто сильна втома?

Не маю спокою, несу ношу тяжку

Від сірих буднів і думок в душі оскома.

Куди піду там стелиться туман

Який гнітить і давить як каміння

Не змозі я загоїти цей шрам.

О Боже, просто дай мені терпіння.

І дай мені хоч крапельку тепла

Нехай цей світ поверне свої барви.

Бо ніч ця чорна довгою була,

Але я вірю, буде так не завжди.

Назавжди гості ми тепер, через війну

Яка не залишила прав на інший вибір

Змінив омріяне життя за мить одну,

Покинув дім свій полетіли птахом в вирій.

Востаннє глянули з любов’ю на свій дім

Душа боліла на очах бриніли сльози.

Тепер, повіки самота лишилась в нім

І омиватимуть сльозами його грози.

А вночі часто сниться батьківський поріг

Дорога жадана, що нас вела до дому.

Верба розлога, що схилилась до воріт

Любов до краю і тяжка пекельна втома.

Назавжди гості ми тепер, через війну

Яка порушила мій край в страшні руїни.

Лишила в серці тільки пам’ять і тугу

Про рідний край в якому не збулися мрії.

В самому серці славного Поділля

Де Буг Південний тихо плеще воду,

Стоїть містечко Гнівань. і довкілля

Його, єднає з працею природу.

Це промислові урвисті кар’єри

Де доблесно граніт видобувають,

І рукотворні голубі озера,

Що бірюзою манять і вражають.

За небокрай чіпляються діброви

Дубові, грабові дерева та лохини,

Переплітаються стрічками там дороги

Й ведуть на вулички, та манять у садиби.

Де мешкають привітні добрі люди

З відкриті серцем, й добрими думками.

Там тиша і краса панує всюди

І зустрічають теплими словами.

Тут цілий рай і чути шелест лісу,

А над рікою стеляться тумани.

Пливуть і огортають у завісу

Гранітну міць під нашими ногами.

Я не одна. Таких як я багато

Чиє минуле знищила війна.

Немає більше батьківської хати,

Немає більше рідного села.

Тепер чуже село, чужа і хата

Все що я мала вислизнуло з рук,

Але не бідна я, я є багата

Бо коло мене донечка і внук.

А ще мій Бог, який ні на хвилину

Не відпускав руки, а ні на мить

Давав терпіння і подвійну силу

Здолати біль, який в душі гнітить.

Я не одна. Таких як я багато

У кого ні домівки, ні майна,

Але є Бог, родина й буде свято

Коли нарешті скінчиться війна.

Мій Бог, твоя любов мене вражає.

А твої якості відображають суть,

Про них безкрайні небеса співають

Що хмарами до обрію пливуть.

А твоя ніжність- сонячне проміння

Торкнеться тихо й потече тепло,

В ній є турбота про своє творіння

Як материнське затишне крило.

Ти мудрістю створив нашу планету,

Природу, що спонукує серця,

Писати вірші від душі, відверто

І прославляти нашого Творця.

А Божа істина як радісний світанок

Який настане вчасно, ніч пройде

І на землі настане врешті ранок,

Поглине зло він, ярість прибере.

А сила, незбагненна - велич Бога

Володар всесвіту, що дав всьому життя.

І міць його не в страшнім гулі грому,

А в здатності зціляти нам серця.

В останній час я маю дивні почуття,

Що я в гостях і вже пора мені додому.

Душа радіє від такого майбуття,

Потім стихає й відчуває сильну втому.

Не має хати, світло більше не горить

І рідна стежка, вже мене не зустрічає,

Розум не вірить, тільки серденько болить

Й нещадно виходу з безвихіддя шукає.

І давня мрія, «незабаром повернусь»

Розсіялась як річка за імлою,

Востаннє тихо на минуле озирнусь

Й піду вперед в майбутнє тихою ходою.

Коли вирує шторм і вітер віє

І порятунку обриваються нитки

Врятує в час тяжкий тебе надія

Це світло, що проб’ється крізь віки.

Вона триматиме тебе в негоду

Врятує від туги та самоти

Здолає труднощі, завади, перепони

Протягне руку й допоможе все знести.

Поки є проблиски маленької надії

Ти подолаєш труднощі та біль,

І зробиш крок наперекір стихії

Ти не впадеш, тому що бачиш ціль.

Це порятунок від живого Бога

Вона світитиме, крізь тяжкі почуття

Покличеш його, прийде допомога

Спасе тебе й поверне до життя.