Валерія Матвієнко

Стрілку годинника не зупинити,

Днів не вернути, що зникли за рогом.

Страшно - нікого в житті не любити

І не чекати у гості нікого.

Час пролітає вагон за вагоном.

Що буде завтра? А раптом - не буде?

От би єдиним життєвим законом

Стала любов, подарована людям.

Рік закінчився і рік розпочався.

Що принесе він - нам не вибирати.

Страшно тоді, як шукаємо щастя

Тільки в машинах, квартирах, зарплатах.

Радість і біль заплелися між днями

Так, що нікому їх не розділити.

Біль не страшний, він проллється сльозами.

Страшно - нікого в житті не любити!

Безстрашний

Цю війну почали, щоб забрати у тебе все:

Білокрилу свободу, надію, віру, любов.

Теплий затишок світлих, зігрітих людьми осель.

Сміх дзвінкий потічка, тиху казку старих дібров.

Все забрати хотіли, залишити тільки біль.

Тільки відчай у серці, покірність царькам новим.

Та даремно доклали таких дорогих зусиль -

То не відчай, а гнів! І покірним не став, лиш злим.

Бо свобода - це те, що ніколи не віддавав.

Ти за неї вбивав, бідував, потерпав, вмирав.

Ти платив ціну кров'ю заради своїх дітей,

Щоб свободу їм дати, як дав вогонь Прометей.

Хоч печінку твою двохголові орли клюють,

Серця їм не дістать, що плекає любов і лють!

Хоч викльовують очі, та світло не загасить,

Бо вогонь не назовні - він в грудях твоїх горить!

Цю війну почали, щоб забрати у тебе все,

А вона зруйнувала роками нажитий страх.

Прапор жовто-блакитний твій брат у руках несе,

Що тріпоче над військом, мов вільний безстрашний птах.

Ніжність кульбабно розквітла в цілунку.

Радісно, тепло і щемко мені.

Став ти найкращим в житті подарунком -

Втілив собою всі блага земні.

Втілив собою всі радості неба,

Загадки моря і полум'я хіть

Плачу, сміюсь, шаленію від тебе!

Квітну кульбабно у вирі століть.

Сміявся товстопузий багатій

Із друзями гуляючи у барі:

- У цьому світі все - лише товари.

Політиків купую, як повій.

Я тренди задаю, я правлю бал.

І не лякаюсь ні війни, ні грому.

Мені, немов теляті золотому,

Приносять люди душі на алтар.

У мокрому окопі на нулі

Сидить хлопчина, втомлений і змерзлий,

І страх проймає, ніби гостре лезо,

Коли снаряд торкається землі.

Не має статків, влади між людьми.

Та побратимів не цікавлять гроші.

Як на алтар, себе кладуть на ноші,

Його від кулі криючи грудьми.

Земля цинізмом прогнила до дна.

Уже б і не крутилася, одначе

Такі серця в окопах тих гарячі -

Лиш через них не спиниться вона.

Ніч одягає чорну шовкову сукню,

Чорні панчохи, фарбує вишнево губи.

Любить-не любить? Завжди випадає "любить",

Але ж по суті... А біс най із тою суттю!

Зорі в коханні доволі слабкі віщунки,

Віри немає тим вірним блискучим зорям.

Буде із ним у хворобі, у щасті, в горі,

Лиш би ще раз спопеліти від поцілунку.

Любить-не любить, хіба ж про це йдеться мова?

Просто без нього - вона заскорузла вічність.

Хоч би ще раз подивитись йому у вічі!

Ніч одягає сукню.

Чорну.

Шовкову.

У мене є дім. Під вікном у рядочок - тюльпани.

Малесенький дворик, посіяна густо трава.

Ще лютий на дворі, та сонце запахло весняно,

Листочки тугі на життя заявляють права.

І є в тому дійстві палка надихаюча сила -

Пробивши багнюку, уперто тягнутися ввись!

Присипала снігом зима і таки відступила,

А я над бутоном щоденно молюся: "З'явись"!

І він розкриває тендітні червоні пелюстки -

В маленькому дворику тісно стає від краси.

Співає життя, обійшовши закон акустики.

А заздрісний дурень назвав те життя - нацизм.

І вже у дворах не тюльпани цвітуть - заграви.

Співають ракети - і більше немає дворів.

І воїни встали боротись за діло праве,

Щитом перед ними - молитва із укриттів!

Ми все відбудуємо, всі залікуєм рани!

На полі зародять жита із-під крові й роси.

В зелену траву посаджу ще рядок тюльпанів,

Щоб в нашому дворику тісно було від краси!

Сьогодні це - моя дорога,

В полях, що болем поросли.

Тут горе сіяв кат убогий,

І кров'ю щедро оросив.

А я пожну той біль полинний

Засію жито в чорнозем.

Ти ж восьме чудо, Україно,

Тебе не знищити вогнем.

Тебе ракетами не вбити,

Тебе мечем не засікти.

Ростуть маленькі наші діти,

Щоб бути вільними. Як Ти!