Альона Войц

Відьми живуть серед нас.

Вони катують руками, очима,

Але судоми - екстаз.

Вони оберуть свою ціль, будь ви людина, або мужчина,

І не залишать в спокої,

Змусять себе полюбити.

І вже не виповзти з тієї ями бридкої,

І ви дозволите себе вбити.

Ви молитемите про її срібно-червоний кинджал,

Бажатиме тих судом,

Адже навіть у вашій крові вона - ідеал,

З її вуст ви питимете і нектар з ядом.

То ж, правду кажуть,

Що всі жінки - відьми?

Спочатку їх на вогнищах палять,

А потім вони восстають із пітьми,

Шукають повинні душі,

Знаходять, завжди знаходять,

І якщо вас не лякає грядуще,

Значить, ваші кати ще десь ходять.

Жінка пише листи.

Мамі про роботу і про розсаду,

Другу про безглузді церковні хрести,

А потім, самій собі, про зраду.

Її всі кличуть - залізна.

Така, прямо, "з яйцями".

Ніхто не чув щоб вона себе різала,

Та й через якогось "без'яйцього".

А вона палить у нічні вікна,

Палить себе тими самими цигарками,

Що найгірше - вона вже до цього звикла.

І насправді давно не цікавиться брехливими церквами.

Їй давно вже чхати на ті хрести,

На свій атеїзм та самоповагу.

Вона плутає жертовність з пристрастям,

Адже давно втратила крихку рівновагу.

Немає нічого, міцніше віри, або алмазів,

Немає нічого сильніше грошей, або способів їх придбання.

Немає нічого страшніше сказів.

Але, якими словами тоді обізвати сучасне кохання?

Я готовий присвятити їй віру,

Статус богині у її власній Торі.

Готовий здерти із себе шкіру,

До неї призвати усі існуючи зорі.

З власної шкіри зробив би їй лабутени,

з зірок - маленькій нічник.

Чи ми у Львові, чи в Карфагені

Вона, завжди, - Венера, а я - язичник

Жінка - полум'я,

і снігова королева водночас.

Якщо я - чорнокнижник, вона - злослів'я.

Вона і інші - танго і подеграсс.

Вона майже княгиня Ольга,

Теж за межею розуміння

Начебто сильна, але в очах якась туга

І не вперлися їй, до речі, усі мої богослужіння

Якби відьми були реальні

Я б замовив на неї три привороти

Але і десятки безрезультатні

Бо вона любить когось, хто позаду, поки я - напроти

Моя королева віддала серце

тому, хто грає і досі ним у футбол

Поки вона питає про свої недоліки, дивлячись у люстерце

І якщо всесвіт це пекло, то вона - янгол.

І я молюся. На неї. Щоночі.

А вона не спить через нього.

Через нього червоніють мої улюблені карі очі.

І дурненька, не розуміє, що краще неї немає. Нікого.

Ким написана жінка,

Яка може вбити, не беручи до рук ствола?

Ким написана жінка,

Якій не потрібно нікого просити, вона завжди робить усе сама?

Її приводять палити на площу -

вона встає з власного краху.

Їй роздирають душу,

але вона, вкотре вмираючи, не відчуває страху.

Ким написана жінка,

Яка, фактично, обгортка, вже не людина?

Ким написана жінка,

Якій для відсутності посмішки не потрібна причина?

То, хто ж її автор?

Тієї, чия книга життя

була б довшою за екватор?

Боюся, це не колишній, не мама, і не якесь дурнувате дитя

Кожна і кожен

Пише свою історію власним пером

Знати, чиєю кровью вона написана, не може жоден

Доки ця кров - не його.

Я б зустрічав із нею тисячі світанків

Я б біг до неї під зливою, в грудні

Я пограбував би десятки банків

Аби купити їй ті нашумілі туфлі

І танцював би, обов'язково, під снігопадом

Вів би її у вальсі

Який вивчив спеціально заради неї

Я б помирав у благословінні, у сказі

Слухав би її маячню годинами

Навіть роками

Я б став усіма тими стінами

До яких вона притиснеться руками

Я б, може, й дозволила себе цілувати,

Якби ось так про мене казали

І я б готова була так багато віддати

Щоб усіх нас так кохали