Місяць, як вітрило над кораблем,
Нісся на крилах ночі
В шкарлупці горіха,
Що впав з висоти та розбився на маленькі шматочки.
Його несе, його хитає, його гойдає у морі світла,
Але місяць посміхається,
Хоча він і стає сірим і майже непомітним,
Як мара, яка вийшла з лісу в сонячний день.
Течія все несе – і не видно кінця,
В той час як місяць розмотується зірками.
Нитка видніється ген-ген далеко у небесах,
Нагадуючи дорогу з тисяччю ліхтарями.
Там водоспад! Бережись!
І падає човник згори, грозячи зламатись.
Але раптом зникає вітрило, і човник вже просто гойдається на воді.
Це місяць, немов веретено, з себе всі нитки разом скидає
І зникнути серед інших зірок чимшвидш поспішає.
Ніч тікає, ніч тікає від людей,
Таких невдячних, не здатних побачити суті,
Що сховали її велич від сотень, тисяч очей,
Змогли голос вітру заткнути.
Дім ти швидко замикай,
Велосипед чимшвидш хапай
І несись, несись, несись,
Доки з міста не втечеш у ліс,
Де немає зовсім світла,
Але пахне прохолодою.
Там ти зупинись й принишкни,
Щоб пройтись повільною ходою.
Зазирни у ніч, немов немає нічого важливішого в житті,
І відчуєш, як стає легше на душі.
Там човен гойдається під вітрилом з зірок,
Там місяць у небі заплутався серед тисяч стежок,
Які утворили його ж нитки,
Які докупи йому до ранку потрібно зібрати.