Ольга (Незламна)

Я, мамо, не приїду на Великдень,

Пробач за біль, що доля принесла.

Бо десь лежу далеко в домовині,

Слізьми моїми плаче в нас весна.

Я не скуштую маминої паски,

В рідні обійми більше не пірну...

Не плачте, мамо, що сумні в вас ранки,

І я пішов на кляту цю війну...

Хто ж знав із нас, що ворог навіжений,

Безжально рватиме всіх на шматки...

І ранок мій останній був квітневий,

Я вас любив, мої святі батьки.

Зігріюсь я вечірньою зорею.

Якби ж ви знали, як мені болить...

Пробачте, що не зрушив підлу скелю,

І вам у пеклі далі цьому жить.

Прошу, матусю, не губи печалю.

Чорніше ночі стали твої дні...

На небі перемогу я чекаю.

Молюся Богу й дякую тобі...

Мільйони слів, написані війною...

Собі кажу - вже досить про печаль.

Та олівець танцює із журбою,

Малюючи реальності вуаль.

Як хочу я писати про красиве...

Кохання, радість, ніжності весну.

Та в серці поселилося тужливе,

І скрізь мені говорить про війну.

Страшні новини ріжуть моє серце,

Слізьми залиті нескінченні дні.

Слова чутливі меркнуть в круговерті,

Думки війною гинуть у вогні.

Я виллю біль свій словом на папері.

Мільйонам нам гіркотно все болить...

І перемога хай відкриє двері.

Словами пісня щастя забринить.

Весна вишиває Вкраїні сорочку

З фіалок, барвінку та ніжних мімоз.

І хрестиком - неба блакиті в куточку,

Працює натхненно, старанно, всерйоз.

Тюльпанами сяє весняна сорочка...

Дарує душі довгождану красу.

Сховалася нишком пухнаста волошка,

Й пустила ранкову дзеркальну росу.

Майстриня працює над лісом і садом.

Смарагдові шиє довкола поля,

І ночі вбирає рясним зорепадом.

В сорочці весняній - святкова земля...

Ми мовчки плакати навчились,

У серці схоронивши біль.

Слізьми всі рани залічились,

Стерши з душі печалі сіль...

Ми вибирали гнів щипцями,

І так до сили дотяглись...

Душу покрили нам синцями,

Заради себе... нездались.

Ми сильна нація, Вкраїна!

Війна - не привід падать вниз...

Хай розквітає Україна!

Так буде, є, й було колись...

Сьогодні неможливо писати інакше....

Нехай повернуться усі живими та здоровими, кого так чекають вдома...

Чекай мене, кохана,повернусь

Із лютої проклятої війни...

Тобі, моє серде́нько, посміхнусь.

А ти мене, як вперше, обійми...

Ще крапельку, кохана, зачекай.

Ми зможемо усе, коли єдині.

До свого серця розпач не пускай,

Згадай нас ніжних у лихій годині.

Чекай мене, кохана, я живий.

Обов'язково, чуєш, повернусь.

Твій особливий погляд чарівний

Дає мені надію... я діждусь...

Наші діти дорослими стали

За мить не на рік, не на два...

Тільки душі їх тихо зітхали,

В укритті молились слова...

Подорослішали випадково...

Лютий, ніч була... і за мить

Із сім'єю шукали враз сховок,

Бо над ними небо гримить.

Наші діти дорослими стали...

Знають звуки ракет усіх.

Та дитинства свого не мали...

І не чутно тепер їх сміх...

Коли закінчиться війна,

Обов'язково відсвяткую.

Тоді й радітиму сповна,

Я кожну мить тепер ціную.

Коли закінчиться війна,

Я обійму нарешті друзів,

Тих, що знесилила вона

І оселила десь на прузі.

Коли закінчиться війна,

Я зможу виспатись спокійно,

Бо зависока в нас ціна,

Щоб жити радісно і вільно.

Коли закінчиться війна,

Я буду вперше так радіти,

Що непорушна в нас стіна

І що дитинство мають діти.

Коли закінчиться війна...

А поки Богу помолюся,

Щоби спинилася вона,

Живим, щоб кожен повернувся...

Двадцять вісім кроків до весни...

Нам би не спіткнутися, пройти...

Не було, щоб клятої війни,

Не росли із прапором хрести...

Просіємо крізь сито війни:

Мрії, друзів, цінності і сни...

І не треба чужих - поясни...

Нам би просто дійти до весни...

Війна забрала значно більше,

Ніж нам показують у ЗМІ,

Але залишитись найгірше

Без усього на цій землі...

Війна забрала забагато,

Але у нас є все ще ми.

В душі пала любов завзято

До себе, до життя, зими...

У нас є слово, віра в Бога...

І хай горять усі мости...

А потім буде перемога...

До неї нам ще трохи йти...

Як болить... моя Україна...

Омита кров'ю та слізьми...

Безсила впала на коліна,

Тебе топтали чобітьми...

Ти не скорилась супостату...

Ти не злякалася пітьми...

З гіркою біллю кожну втрату

Омила чорними слізьми...