Чарівник у чорнім

Для мешканців метрокосмосу

Виспатись – майже вижити:

Приємно та складно.

Василічу явно було погано,

Але це не заважало йому пливти серед натовпу,

Бо бач, працювати жеж треба.

В переході сливи по тридцять, боже, як хочеться.

Мамінька приходить додому і висипає в величезну таріль.

Їш, милий, їш.

Лише ті, хто їдять, виживають.

Мамінька перестала їсти за тиждень чи два до.

Їхати довго.

Може, це справді Бог, а не струмок страшних слів.

Може й слив…

Говорили вчора рєбята: «Ти б, Василічу, так багато не пив, ти ж потім не встанеш».

Ганеша колись казав: «Не змішуй».

Та Василічу все одно – він змішав, встав і поїхав.

Чи то поплив серед мерзенних водоростей.

З глибини доносився голос:

«Впливайте та випливайте швидше».

Якийсь чоловік ступив під вагон метро.

І більше звідти не вийшов.

Для мешканців метрокосмосу

Втриматись – значить вижити.

18.10.19

В кімнаті, просякнутій білим світлом,

Дивитися на сонне обличчя та думати:

«Я безперечно готовий померти за неї».

Наскільки ж далеко зайшло

Раптове знайомство біля раптового пекла.

Молекули бігають, гарячіє.

Сірі багатоповерхівки стягуються у вікно.

«Я точно готовий і вбити за неї».

Це вирік.

Це сто смертних вироків.

Сто світів, де він говорить одне і те саме.

«Готовий? Ну, уперед!»

Її тіло таке реальне і м'яке. Цікаве до кожної цяточки навіть через роки.

Вона вдягається.

Холодіє.

"Я буду каву, а ти?"

А я ...

Кава останньої зустрічі завжди смачна.

Смачніше ніколи не буде.

Можливо, я виправдовуюсь.

У переповненому автобусі дихається так легко.

Вона розтягується на кілометри,

Тане,

Світ поволі пустішає.

Я почав щосили стуляти губи —

погана звичка.

***

Зненацька зима, Калі-Юґа, ти проспав, усе валиться з рук.

Їдеш на остогидну роботу.

Хтось штовхає — і ти втрачаєш контроль.

З-під лоба розглядаєш вагон, наче ображений крук.

Важко помітити,

Але її обличчя тремтить у карті метро:

Вії, розріз очей, сосуди на повіках,

щоки, трошки червоні від сну, губи, підборіддя зі шрамом,

постакне та розпатлані волоси.

Вона.

Час від часу тепер прийдеться її бачити.

Тому мені страшно доживати до старості.

Бо вона навкруги —

Не хочу дивитися, як неї не стане.

От лихо.

Навіть у сто першому світі я скажу те саме,

Поки вона спатиме.

29.11.22

Стільки секретів не витримає замкова шпарина,

Скільки витримує недотик.

Напруга.

Ніби простір говорить, коли не треба.

Пляма повзе посеред речення, яке і так неможливо

Правильно написати.

Незворотність:

То сніг іде лапатими пластівцями,

То місто висить над рікою

Чудернацьким сузір'ям

Занадто вчасно.

11.02.23