***

В кімнаті, просякнутій білим світлом,

Дивитися на сонне обличчя та думати:

«Я безперечно готовий померти за неї».

Наскільки ж далеко зайшло

Раптове знайомство біля раптового пекла.

Молекули бігають, гарячіє.

Сірі багатоповерхівки стягуються у вікно.

«Я точно готовий і вбити за неї».

Це вирік.

Це сто смертних вироків.

Сто світів, де він говорить одне і те саме.

«Готовий? Ну, уперед!»

Її тіло таке реальне і м'яке. Цікаве до кожної цяточки навіть через роки.

Вона вдягається.

Холодіє.

"Я буду каву, а ти?"

А я ...

Кава останньої зустрічі завжди смачна.

Смачніше ніколи не буде.

Можливо, я виправдовуюсь.

У переповненому автобусі дихається так легко.

Вона розтягується на кілометри,

Тане,

Світ поволі пустішає.

Я почав щосили стуляти губи —

погана звичка.

***

Зненацька зима, Калі-Юґа, ти проспав, усе валиться з рук.

Їдеш на остогидну роботу.

Хтось штовхає — і ти втрачаєш контроль.

З-під лоба розглядаєш вагон, наче ображений крук.

Важко помітити,

Але її обличчя тремтить у карті метро:

Вії, розріз очей, сосуди на повіках,

щоки, трошки червоні від сну, губи, підборіддя зі шрамом,

постакне та розпатлані волоси.

Вона.

Час від часу тепер прийдеться її бачити.

Тому мені страшно доживати до старості.

Бо вона навкруги —

Не хочу дивитися, як неї не стане.

От лихо.

Навіть у сто першому світі я скажу те саме,

Поки вона спатиме.

29.11.22