Катерина Терешкевич

«Зник котик в районі Озерки.

Вибухом вибило шибку, гайнув бозна-де.

Усього боїться, жахається дзЕркал,

звуть Котаном, до чужих не піде».

«...песик після обстрілу Южмаша.

Дуже старий і кульгавий, але

любить поїсти та рУдую сучку Наташу.

Знайдіть, ради бога, хай вдома помре».

Стрічка строката новин – клікаю.

Метушня повсякдення великого міста.

Аварії, конкурси, свята. Нікополь –

що ж там залишилось. Жулік-бариста.

Десь прилетіло, не кажуть – куди,

може, й не треба нам знати...

Тільки хвостаті – вовняні, кошлаті…

досі не звикли до тої війни.

Не можу виправити те, що поза моїх сил.

Не маю сил прийняти те, про що я не просив.

Не маю простору для мрій і часу для згоди,

не маю змоги в серці для простого "люблю"…

Навіщо я ще в цьому світі… Годі!

Навіщо досі щось роблю?

Невже тому, що просто можу?..

Я ж правильно роблю, мій боже?

я дійсно нащось це роблю?

Різдвяні дзвони не лякають бісів,

вони сміються, як сміється гріх.

Від нас малих це не залежить, звісно...

То ж правда, янголе? Від нас усіх?

Сміється янгол крізь гарматний грім:

- Я початую перший, ти втомився.

Спи, дурнику, на ранок розповім.

Крокує кожний власною тропою,

але кортить нам, жебракам, не бою.

Коли від болю світ стає пітьмою,

бажаємо, щоб хтось – володар наш –

явив себе, благий і всемогутній,

і ввів би весь оцей розгардіяш

у межі наших звичних сірих буднів.