Apolinaria

Ось літнє сонце вже на сході

І сміх дзвінкий чуть на городі

В полях, луках і на озерах

У ліжечках, містах і селах

Дитинство тепле процвіта

Воно залишиться як спомин,

про теплі й лагідні літа

Що не вернуть нам вже ніколи, як високо б ти не літав

Але у співі спозаранку чи в чашці чаю на світанку

Ти знов відчуєш смак життя

Солодкого і неземного, як крапля меду золотого

І він наситить враз тебе

Та нагадає про старе, яке минуло вже давно

Та ти згадаєш і спитаєш

Яке воно тоді було?

Оте життя... Таке далеке...

Що не згадають надь лелеки

І світ очей твоїх блищить.

А серце моє так щемить, бо ти смієшся не для мене.

Уже ніколи не побачу тієї посмішки зрання.

Та не зігріють твої руки, як тепле й лагідне щеня.

Бо ти віддала серце тому, кого не знала загалом.

А я лиш падаю до долу, у море, зі зламаним кермом.

І хвилі знову накривають не даючи мені сплисти.

А де ж ти? Де ти? Я питаю, та нікому відповісти.