Vladyslav Pavlov

Кордони страху розмились повністю,

й пристрасть не може допомогти їй

опанувати несвідоме колективне

сексуальне безчинство,

коли веселка перетворюється на звірів,

що намальовані без повітряної перспективи.

Вони пластичні та розтягуються,

неначе підфарбований фіолетовий спирт

у стані невагомості.

Звірина проникає у гребінь

та розчісує її пасма,

смакуючи кожною волосиною.

«Це говорить адмірал!

Ми перейшли канал горло-серце!» –

чується їй десь у віддалі,

за мрякою тропічного лісу,

й пугач дивиться на неї

одним

кістлявим

оком.

Поодинокий вірш розмазується

у невагомості мізинцем кенгуру,

але його вже не в змозі жоден прочитати.

Втрачається лік.

Розпач у неї змінюється падінням

дорогою з двостороннім рухом,

автострадою жалюгідних єнотів.

Прямо на неї стрибає однонога ступа,

на якій гойдалась лисяча мітла.

Вщент п’яна, вона оговталась

посеред напівтемного кладовища

наївних думок.

У час,

коли твої стислі сідниці

малювали здичавіле сонце

на спині чужинця,

чарівні роги

металися

його заходом,

останньою дріб’язковою

конвульсією.

В день,

коли пісочний годинник

очолив фалічне коло,

коли ошатні білі камені,

на яких потойбічні відуни

правили жертви,

а ти кохалася з парубком

у ведмежій шкурі,

зірки вщент потрощили

діжку з медом.

І нехай тебе потім лихоманить

від людського м’яса,

ти знову

опинилася серед коней моторних

та солоного моря

наркотичної дози.

Твої хрящі пружинами птиці жовтої

спіралять у далекі світи,

які насправді –

безодня,

що ніколи не існувала.

Пітьма,

з якою я колись товаришував.

Довгополий одяг

ідолопоклонників.

Зелений тролейбус

з оманливими колесами.

Усе згадкою попільною

від з-захмарного місяця бігом

поршневим

запорошеною сірим снігом

дорогою блиснуло.

Крейдяним пальцем пройшлася

стінами глухими тунелю,

засмальцьованим мотлохом волоцюг.

Слід на тій стіні

крейди безсонячної й млявої досі.

Де її ніздрі

запах зрізали сірчаний.

Дерева

знітились

від ядерного вибуху зіткнення,

люди

завмерли,

поля,

що згоріли полуденним полум’ям,

сколихнулися,

ввігнулися,

розшматувалися.

Калейдоскопу візерунок шибку розбив,

і кривавий місяць голови не полишив

мляво-білявої.

Он уже черв майже у шлунку,

он де ще одне негідне поселиться.

«Завваж!» – дерево серце із сокирою плутає

й кричить.

(останнім?)

Тої ночі я почув

перемовини геть інших пацюків, жахіття

інші сновиддями наснилися

пульсуючому мозку.

Та іскра всередині безкапілярної

маси породила переживання більші від

римської пожежі чи

останнього стукоту серця.

Великі схвильовані тролейбуси

мчали до мрій, що вже не здійсняться.

Там, озираючись та задкуючи, вони вставляли

свої роги

у величезні розетки та живилися тими

мертвими затхлими сподіванками, поки їх не

скорцюбило

від переповнення.

«Геть,

в дупу,

ми є моторами, які звільняють вас від надуманого

вами ж

раніше лайна.

Ми тролейбуси!

Очі долу, вклонитися, покидьки-маргінали», – волали ті,

червонорозполосані на боках, нелюдські механізми.

Лиш вітер гнав перекотиполе покинутими

трамвайними лініями.

Поржавілі стовпи,

розламані бетонні плити попід ногами,

недобудовані

червоної цегли споруди поруділи від розпуки

безкінечного неприйняття їх на небі.

Проте не тут

живляться ті нелюдські

схвильовані та агресивні від власної слабкості тролейбуси.

Ні, вони приїжджають до вас у ліжко

й батогом винюхують мрії, поки ви думаєте,

що спите.

То була пітьма.

Я бачив її так само, як наразі чую

твій

зашарілий подих. Вона пройшла

поважною ходою, і подумки кожний бажав її.

Лишити собі та мати

в кишені, щоби на ніч дітей лякати

тою пітьмою – от цяцька добра.

Бажаючи, лиш відгонять її.

І хто міг би здогадуватися, що

колись ми з нею

приятелювали.

Тоді дощ усе линув до єства пітьми,

цибулинним лушпинням

огортаючи священні яйця. Але не всі.

Частину з них –

ще до лушпиння –

до світу праотців повертали.

Он де дівчина з усмішкою, що б раніше

ніяковілою

називалася, а тепер уже кінчики губ

у тремтінні донизу опущені,

й усміх вустами подружки руйнується.

«Хряк» –

яйце в руці її жовтком змащує поміж ніг колежанки,

допоки ту не затрусить.

А шкаралупи охайно в схроні збережені.

До нового врожаю.